Для багатьох жінок вагітність та пологи — досить стресовий досвід. А що вже говорити про воєнні часи, коли до переживань за здоров’я малюка ще додаються постійні тривоги, вибухи та страшні новини.
Та українки — справжні героїні, які мужньо проходять через усі виклики життя заради своїх дітей.
Репортерка НВ Саша Горчинська поспілкувалась з чотирма жінками з різних регіонів України, яких повномасштабне вторгнення Росії застало на останніх термінах вагітності або з немовлятами на руках. Читай, що їм довелось пережити.
У лютому Дарина перебувала на збереженні вагітності в одному з харківських пологових будинків. Вагітність була складною, тому чоловік намагався відгородити дружину від негативних думок та розмов про можливе вторгнення Росії.
Незадовго до початку бойових дій лікарі відпустили додому багатьох породіль, проте залишили Дарину разом з іншими, хто мав от-от народити.
24 лютого вночі, коли почалась війна, я була в палаті одна. Пам’ятаю, як почула дуже гучний вибух біля лікарні, й у мене почалась кровотеча, — пригадує жінка.
У пологовому не було бомбосховища, а тому всі пацієнтки та лікарі мусили сидіти просто на першому поверсі. Медперсонал продовжував виконувати свою роботу, доглядати та годувати дівчат з малятами.
А навколо творився хаос: росіяни дістались до однієї з вулиць поруч з пологовим і зав’язалась міська стрілянина.
Після кількох тижнів перебування в таких умовах чоловік вирішив вивезти Дарину до Чернівців.
Я народила на сьомому місяці вагітності, мені робили кесарів розтин. У цьому перинатальному центрі після пологів пробула ще місяць.
Було дуже багато переселенок з усіх куточків країни. І багато хто зараз народжує діток раніше, — ділиться жінка.
Повертатись додому, на Північну Салтівку, змоги немає — будинок подружжя дуже постраждав від російських обстрілів. Та й немає жодного дня, щоб окупанти не тероризували рідне місто.
Поки що родина живе в евакуації, але дуже хоче повернутись назад до своїх родичів та друзів, які досі залишаються в Харкові.
Фото: НВ
На момент початку війни Катерина була майже на 40-му тижні вагітності. З дня на день їй потрібно було дістатись з Ірпеня в пологовий у Києві.
У той час “швидка” не приїжджала на виклики, а їхати самостійно було страшно. Завдяки друзям врешті вагітній пощастило знайти кількох чоловіків, які погодились довезти її до Житомирської траси.
Там жінку мав зустріти тато. Та по дорозі почалась стрілянина. На щастя, водій встиг звернути на іншу вулицю.
Я не знала, звідки стріляють і куди спрямувати кермо. Постріли були гучні — я навіть подумала, що куля потрапила у бампер. Машина хиталась, — згадує Катерина.
Зрештою їй усе ж вдалось перечекати небезпеку та зустрітись з батьком, який далі відвіз її у пологовий. Там уже було багато жінок, а деякі лікарі переїхали туди жити разом із сім’ями. Бо ж там було бомбосховище.
Медики працювали без вихідних та майже не спали вночі. Усе заради того, щоб створити породіллям максимально комфортні умови.
28 лютого Катерина народила хлопчика Давида. Але вдома залишилась восьмирічна донька з родичкою, про яких увесь час думала жінка.
Одного дня російська ракета влучила в сусідній від родини будинок та зруйнувала його. Після цього Катерина сказала родичці зібрати речі та приїхати разом з донечкою Євою до неї в пологовий.
Дорога зайняла аж вісім годин через постійні постріли та вибухи. Але їм таки вдалось успішно дістатись до мами. Нині родина живе у Литві та чекає, коли нарешті можна буде повернутись додому.
Коли розпочалась повномасштабна війна, до пологів Ольги залишався приблизно тиждень. Та жінка не хотіла народжувати в підвалі чи бомбосховищі, тому чекала до останнього.
14 березня зранку вагітна зрозуміла, що більше терпіти не може. Тому було ухвалено рішення попри ризик добиратись до пологового.
Під час перейм саме почалась повітряна тривога. Але спускатись у підвал уже не було часу. Тож Ольга, як і хотіла, народила в палаті.
А після цього її з немовлям одразу перенесли у бомбосховище. Знесилена породілля заснула, вже не звертаючи увагу на вибухи.
В Ольги є ще п’ятирічний син, який спершу не розумів, що відбувається довкола. Тому батьки намагались пояснити йому все без зайвих деталей.
Він уже починає розуміти, що це — війна, хто з ким воює. Хоче дивитись фотографії зруйнованих будинків. Він нормально до цього ставиться — без істерик, без “я боюся”. Каже, Росія вже набридла тим, що в нас війна, — каже Ольга.
Ольга — військовослужбовиця, як її чоловік. Але на момент початку повномасштабної війни їхній донечці було лише 2,5 місяці.
Найперший приліт на Дніпропетровщину — це було саме наше місто, Павлоград. Пам’ятаю, що коли лунали перші сирени, було дуже страшно. Ніхто не міг подумати, що в країні буде така війна, — зізнається жінка.
Їй доводилось щоразу під час тривоги бігти з немовлям та старшим семирічним сином у підвал. А поруч з містом вже лунали вибухи. Війна підкрадалась до їхньої оселі надзвичайно швидко.
Тому на початку березня чоловік попросив Ольгу забрати дітей та виїхати у більш безпечне місце. Попри страх жінка все ж послухалась та виїхала спершу автобусом до Дніпра, а потім потягом до Рівного. Там мати з дітьми зустріли батьки.
Поїздом ми їхали дуже довго, бо при кожній тривозі він зупинявся і стояв, поки вона не закінчувалася. Шторки опускалися — було темно і страшно, та відкривати їх забороняли. Немовлята у вагоні плакали, — згадує Ольга.
Нині мужня жінка разом з дітьми знову повернулась до чоловіка. І хоч нещодавно по Павлограду знову були прильоти, нині родина вже не боїться, а знає, що робити.
Війна руйнує родини та забирає найкращих. Коли здається, що всі сльози вже виплакані, то потрапляє на очі історія хлопчиків з Одещини, чия мама загинула від обстрілу росіян прямо на очах у своїх синів.
Читай, як психологиня повертає братів до життя після страшної трагедії.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!