Без помічників на роботі та з великою підтримкою вдома: історії українських кондитерок, які створили бізнес за кордоном

Поїхати з дому в іншу країну, чи відкрити свою справу — практично крок у прірву, на який складно наважитись. Та великій кількості українців довелось дізнатись, як це зробити.

Свого часу полишити рідну країну довелось і Людмилі Чопик. Жінка 14 років тому наважилась переїхати до коханого чоловіка у Португалію. Певний час не могла знайти там роботу, але згодом допомогло хобі.

Спочатку готувала для родини, а потім почала пригощати нових знайомих. Привчала місцевих жителів до української кухні та водночас вивчала їхні страви. Людмила додає, що португальцям особливо полюбився борщ.

До переїзду жінка не думала, що колись буде займатись кулінарією професійно. Однак помітила, що її страви подобаються, а особливо десерти. Тому вирішила здобути освіту кондитера на спецкурсах.

Любов до солодкого мені прищеплювали з дитинства. Кожне свято супроводжувалось пляцками. А запах рогаликів з ружею досі забути не можу.

Після отримання диплома відкрила власну кондитерську студію. Такий важливий крок загалом коштував Людмилі близько десяти тисяч євро. Кошти взяла виключно з власних збережень.

Спочатку кондитерка почала виробляти чимало різних видів солодощів, оскільки помітила — у португальців малий вибір десертів. Часто місцеві звикли просто купувати торти, що виготовлені на заводі. Тож Людмила спробувала почастувати португальців не тільки тортами, але й чизкейками, рулетами та навіть львівським сирником.

Та певний час таку натхненну роботу доводилось поєднувати ще з однією, оскільки вести лише власну справу було фінансово складно. Згодом Людмила наважилась звільнитись та відкрити ще один бізнес — кав’ярню.

Спочатку наповнювала її різними десертами, але помітила, що місцеві не надто відважні у виборі десертів. Тому ввела правило безоплатного смаколика, щоб спочатку португальці скуштували її солодощі, а вже потім повертались за ще однією порцією. Так і сталось.

Спочатку вони з острахом ставляться до цього, але куштують і наступного разу замовляють цей десерт.

Також цікаво було помічати, що дехто з місцевих не звик до певного декору, як, наприклад, їстівні квіти. Людмила пригадує, як одна жінка побоювалась їх їсти, тому що думала, що вони справжні.

Та найскладніше — це, звісно, бюрократія. Для відкриття кав’ярні жінці довелось підготувати чимало паперів для різних інстанцій. Крім того, усім працівникам потрібно було пройти курс першої домедичної допомоги.

Читати на тему

Жінки під час війни: нові виклики. Поєднання материнства, особистого розвитку і роботи — СПЕЦПРОЕКТ

Вікна зібрали історії українських жінок, які знайшли в собі сили, щоб боротися з обставинами. Усе, щоб нагадати тобі про твою силу та вкотре сказати, що все буде добре, ти впораєшся.

А ось Олені Шагай якраз довелось попрощатись зі своїми знаннями у сфері медицини, коли вона переїхала до чоловіка у Болгарію. Довгий час жінка працювала вірусологом, але підтвердити диплом не вдалось через брак знань болгарської мови.

Тоді довелось згадати про хобі, яке з’явилось після народження першої дитини Марії. Коли приходили гості, то завжди приносили малечі солодощі. Однак молода мама не хотіла, щоб дитина їла стільки цукру, тому спробувала готувати заміну з додаванням природних підсолоджувачів.

Тому після переїзду у Болгарію чоловік Олени запропонував їй відкрити власну кондитерську. Це був непростий виклик, але досить цікавий.

Оскільки жінка мала лише документи на довгострокове проживання, то могла перекупити у когось бізнес. Так і зробила за допомогою знайомої. Потім знайшла приміщення, почала робити ремонт, а коли закінчила — почався перший локдаун.

Та як тільки людям дозволили виходити на роботу, то продажі тортів та пряників підскочили. Зупинити їх міг лише новий локдаун. Тоді прийшло рішення працювати ще й онлайн.

Тож Олена приймала замовлення та потім віддавала все клієнтам. Зараз теж зберігає можливість у своїй кав’ярні замовити щось солоденьке онлайн.

І якщо традиційні солодощі, як тістечка, продавались добре, то пряники були постійно під питанням. Не дивно, оскільки для жителів Болгарії цей вид смаколику звично купувати лише на різдвяні свята.

Тому Олена вирішила вчинити так само як і Людмила, та додавала до замовлення у подарунок пряник. З часом люди почали купувати їх як прикраси для кухні. Та потім призвичаїлись не лише тішити око, але й шлунок і спробували на смак солодощі.

Реклами в мене не було… Добре працює сарафанне радіо та робота на різноманітних подіях.

Такий принцип допоміг Олені згодом познайомитись з болгарською художницею, яка запропонувала жінці випустити разом книгу дитячих рецептів.

Та після 24 лютого пряники Олени почали працювати на новий лад. Їх жінка виготовляє тепер для наборів та додає патріотичне оздоблення. Усі виручені кошти з них передає центру, який приймав українських біженців.

Опановувати новітні технології, шукати розв’язання проблем світового суспільства, виховувати дітей та не боятись викликів, які принесла на наші землі повномасштабна війна. Так можуть хіба що українки, які розповіли Вікнам свої історії про те, як вдалось навчитись жонглювати обов’язками мами та підприємиці.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!