Ми за свою любу Україну. Ми її ніколи не залишимо, нашу рідну землю! Як українці виживають у Бахмуті

Яскраве сонячне світло заливає вулиці, морозне повітря розвіває посічені уламками від снарядів українські прапори під звуки чергових вибухів. Сірі від попелу з буржуйок коти труться об кожні ноги, які вони зустрінуть на пустих вулицях, в надії знайти хоч які-небудь харчі.

У схожих сподіваннях виходять з домівок і жителі Бахмута. Чи буде сьогодні гуманітарна допомога у центрі — невідомо. Такими спостереженнями діляться місцеві з журналісткою Української правди Ольгою Кириленко.

На свій страх та ризик більше ніколи не повернутись у свій дім — або загинеш ти, або його рознесе черговий російський снаряд — кожен іде на пошуки продуктів чи хоча б сірників.

У місцях, де починають роздавати хліб, одразу і з’являється черга. Люди беруть стільки, скільки самим потрібно — усе з думкою про те, що іншим теж має вистачити.

Так само з турботою про тих, хто живе поряд, збирає каштани ще одна місцева мешканка. Жінка говорить, що тримає вдома кіз, їх і годує цим делікатесом.

Їх вона завела ще у 60-х роках, коли колега з Івано-Франківська порадив. Тоді це мало врятувати її від безгрошів’я, оскільки зарплату не видавали. Тепер кози допомагають їй вижити й зараз у цьому вирі війни, а вона їм — у безпросвітному голоді.

Читати на тему

Немає жодного вцілілого будинку, а неподалік чутно вибухи: як Бахмут продовжує стояти попри щоденні штурми окупантів

На центральній вулиці з символічною назвою Незалежності не лишилось жодного вцілілого будинку. Повсюди розриви від російських снарядів та доносяться звуки вибухів.

Інша жителька міста ділиться, що зараз виживає лише завдяки гуманітарній допомозі, але її потрібно спочатку знайти. Своїх коштів їй вистачить хіба що на одну пачку сірників, щоб розтопити вдома багаття.

Саме такий спосіб приготування їжі та обігріву став найпопулярнішим у Бахмуті, оскільки комунікації у місті практично знищені, а опалення здійснюється завдяки зібраним гілкам та навіть тирсі.

Люди виходять з багатоповерхових будинків у двір, щоб попіклуватись про свій обід, та часто об’єднують зусилля. Дехто навіть приходить просто в гості, щоб поспілкуватись, адже людського тепла зараз не вистачає найбільше. А хтось знаходить в собі сили й допомагати іншим.

Так пані Світлана готує запашну гарячу каву для наших захисників. Всього кілька стиків розчинного напою, паперові стаканчики та окріп — здавалося, що дрібниця. Однак у напівзнищеному Бахмуті це надзвичайна розкіш і практично подвиг.

Кожен цивільний має свою відповідь на питання, чому він чи вона не покидає рідне місто. Хтось намагався, але не вийшло, декому страшно, що забракне коштів. Проте найчастіше можна почути у відповідь риторичне питання: “Як покинути свій дім?”

Ми за Збройні сили України, ми за свою любу Україну. Ми її ніколи не залишимо, нашу рідну землю, — ділиться думками пані Світлана, поки готує каву для українських воїнів.

Жінка на власному прикладі продовжує доводити, що Бахмут — це Україна, а його жителі люблять свій рідний дім, навіть якщо його вже стільки разів поранили. Однак додає, що населенню міста, як і військовим, потрібна допомога, щоб пережити цю люту зиму.

А поки триває розмова і Світлана продовжує ділитись думками, українські військові з гарячою кавою в одній руці та автоматом на плечі йдуть далі повертати людям Бахмута відчуття дому та мирне небо, звільняючи українську землю від російських окупантів.

30 вояків — і всі з Івано-Франківська. На фронт пішли разом, бо до того були знайомі, і зараз усі в одному взводі 72 ОМБр імені Чорних Запорожців боронять Донеччину. Читай, як живуть українські воїни на передовій.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!