Минулого тижня ця новина стала по-справжньому топовою та неабияк надихнула суспільство на тлі безперервних терористичних атак російських військ по цивільних об’єктах.
Додому повернулися 144 наших оборонці, що потрапили в полон у середині травня, коли українські вояки полишили Азовсталь.
Обмін відбувся на Запоріжжі. За даними ГУР, серед врятованих — 43 азовці та 59 нацгвардійців.
Майже усі — скалічені в боях, тому були одразу ушпиталені. Частина колишніх полонених нині перебувають у запорізькій лікарні, де оговтуються після пережитого.
Молилися щоранку
Запоріжець Михайло Вернигора — вояк Нацгвардії, який втратив у запеклих маріупольських боях із загарбниками ліву руку. Як саме це трапилося, чоловік розповідати не воліє, натомість каже, що шансів урятувати кінцівку, навіть за ідеальних медичних умов, напевне, не було.
Декілька куль потрапило безпосередньо в ліктьовий сустав. І він був геть роздроблений, — каже Михайло.
— Навіть якби була гарна клініка, мирні умови… Врятувати руку не вдалося б. Бо кістка, де був ліктьовий сустав, була як труха.
Разом з тим, за словами воїна, військові медики у бункерах Азовсталі іноді творили дива, навіть попри відсутність найнеобхіднішого.
Те, що робили в тих умовах хірурги, то їм треба пам’ятники встановлювати за життя. Вони людей діставали з того світу.
— З початку травня була дуже велика проблема з перев’язувальними матеріалами. А вже станом на 8 травня навіть анестезії не було.
За лічені дні потому Михайло разом з іншими скаліченими побратимами втрапив у полон, коли вони полишили підземелля комбінату.
Їх усіх повезли до окупованої Оленівки, де “заради” оборонців Азовсталі навіть розконсервували виправну колонію, що була зачинена від 2019-го.
Там наших вояків розселили по кількох бараках. Годували, зізнається нацгвардієць, дуже кепсько.
— Спочатку нас у бараку проживало близько 600 осіб, — згадує Михайло, — потім частину людей, адже колонія була переповнена, перевели до інших об’єктів. Калорійність тих продуктів, які нам давали, бажала бути кращою.
Бракувало глюкози: навіть чай був без цукру. І якщо довго сидиш, а потім треба підводитися, траплялося запаморочення. Вони просто підтримували життєдіяльність і все.
Фізичного чи психологічного тиску, каже чоловік, як таких не було, якщо не вважати за моральні тортури щоденне прослуховування гімну Росії.
О шостій ранку у нас був підйом, ми слухали гімн Росії, потім о восьмій було шикування, перерахунок.
Геть усі бранці, ділиться Михайло, мріяли про звільнення, навіть молилися за це кожного дня.
З нами жив і живе там на цей час капелан, тож кожного ранку і кожного вечора ми молилися за вихід із полону.
Пайку зменшували за правду
Володимир — маріуполець, пішов добровольцем до Азова, коли почалася російська навала. На лікарняному ліжку із пораненням ноги згадує: билися вони з побратимами завзято.
Було чим оборонятися, — розповідає Володимир. — Вертушки привозили боєприпаси, людей. 300-х наших забирали.
— Та коли окупанти взяли комбінат у щільну облогу, БК скінчився й уже не було чим битися.
Своє поранення азовець отримав, коли під його автівку прилетіло. 5 травня віз на автівці у шпиталь харчі, згадує Володимир, і під машину влучив ПТУР.
Ставлення з боку окупантів до поранених українських вояків було здебільшого зневажливе, запевняє чоловік. І підтверджує слова Михайла про погане харчування у полоні.
Ну, як було. Ставлення, перев’язки, що називається, із натяжкою… Ну, не дуже… Як має бути у шпиталях. А годували нас геть погано, порції були дуже маленькими, все на воді приготовано.
Причому, розповідає Володимир, через його світогляд ці пайки ще й скорочувалися.
Нас принижували, що ми, мовляв, терористи. А вони прийшли нас визволяти… Тільки не зрозуміло, від чого.
Через них я позбувся роботи, будинку. І коли я їм це пояснював, моя пайка буквально з кожним моїм словом зменшувалася.
Незагоєні рани
Запорізькі лікарі, що нині надають допомогу пораненим оборонцям Азовсталі, кажуть, що, на диво, стан пацієнтів задовільний, та попереду в усіх тривала реабілітація.
Хлопці, яких ушпиталили до нашої лікарні, не потребують оперативних втручань на цьому етапі, — твердить хірург Дмитро Мелковський.
— У деяких із них уже всі рани загоїлися. Їм потрібна зараз реабілітація, продовжувати перев’язки. Оперативні втручання будуть виконуватися у плановому порядку на наступному етапі.
За словами медика, у більшості з них — травматична ампутація кінцівок, у деяких — поранення черевної порожнини. Ставлення лікарів до скалічених оборонців у полоні Дмитро Мелковський вважає некоректним.
Мені здається, не надавали їм належну допомогу, тому що і пов’язки були брудні, і рани були нагноєні, і хлопці були дуже виснажені. Тож, як на мене, допомога там була неадекватна.
Скільки ще вояки пробудуть у шпиталі, самі лікарі прогнозувати не беруться. Тим часом місцеві посадовці обіцяють звільненим з полону усіляку допомогу: від відновлення документів і пошуку рідних до надання тимчасово прихистку.
У нас є можливості, — каже очільник Запорізької ОВА Олександр Старух. — У нас три тисячі переселенців уже мешкають у наших обласних і міських закладах.
— Не буде для нас ніяким навантаженням, щоб вони (звільнені з полону) були в Запоріжжі стільки, скільки це буде потрібно.
Самі ж бійці зізнаються, що нині найбільше переймаються не цим, а долею сотень своїх побратимів, що лишаються в російському полоні, та сподіваються на їхнє повернення.
Якщо вже йде процес обміну, то залишається тільки чекати, — каже нацгвардієць Михайло.
Та все ж українцям не варто забувати про військовополонених українських героїв, які чекають та вірять у повернення додому. Щоб нагадати про їхній подвиг, 29-річний черкасець Артур Погорілий вирішив пройти 83 км пішки — по кілометру за кожен день оборони Азовсталі.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!