“Росія стала найбільшим джерелом тероризму у світі. Жодна інша держава не залишає по собі стільки смертей”, — так до спільноти звернувся президент України Володимир Зеленський у день, коли в Ізюмі почалися ексгумаційні роботи.
По собі війська РФ залишили розруху, 11 катівень, понад 400 тіл закатованих чи вбитих українців.
Серед тих, хто помер через російську агресію — родина з восьми людей. На хрестах видно їхні імена та прізвища:
Про родину, котру вбили путінські війська, розповіла журналістка УП Інна Кубай. Ми проносимо пам’ять про цих людей далі, щоб кожен українець пам’ятав ціну нашої свободи.
Фото: УП
9 березня росіяни зруйнували будинок, в підвалі якого ховалися цивільні мешканці. Під руїнами тоді загинуло 50 людей. Протягом наступного місяця до будинку приходила Галина Жихарєва з надією знайти когось рідного та вцілілого. Але коли завали почали розбирати, то з-під руїн витягли тіла вісьмох рідних їй людей.
Дмитро Столпаков був сином заробітчанки Маргарити Смолярової, яка до Польщі поїхала 17 лютого цього року — за кілька днів до початку повномасштабної війни. Її син з дитинства любив природничі науки. Був високим та красивим — ловив жіночі погляди зі шкільних років.
Шість років тому він познайомився зі своєю дружиною Оленою: та теж була з Ізюма. А через півроку Оленка увійшла в родину, де її прийняли як рідну доньку — Маргарита дуже любила свою невістку та її доньку від першого шлюбу — Олександру.
Оленині батьки — Тетяна та Олександр Жихарєви — жили саме в тому будинку, який у березні розбомблять росіяни. Але це буде пізніше, а доти їхня дочка Оленка гуртуватиме навколо себе та своєї родини нових друзів, кликатиме всіх у караоке та сервіруватиме стіл на день народження своєї мами та свекрухи.
Олена була й чудовою мамою для двох прекрасних доньок: дев’ятирічної Олександри від першого шлюбу та шестирічної Олесі від шлюбу з Дмитром Столпаковим.
Про своїх внучок Маргарита говорить крізь сльози: вони були для неї золотими. Саша закінчувала п’ятий клас, а Олеся саме мала йти у перший.
Вся родина жила в одному будинку: на іншому поверсі були Оленині батьки з молодшою дочкою Марією. Їй було 14 — сором’язлива, захоплювалася аніме та мала талант до малювання.
Таня і Саша були підприємцями: у них пів-Ізюма купувало взуття в магазині Яркий Я. Цим бізнесом займалася навіть мама Олександра Жихарєва — Галина.
Коли почалася війна, родина не хотіла виїздити з рідного міста: всі вважали, що за кілька днів це все закінчиться. До того ж у самому місті все було відносно спокійно. Обидві сім’ї переховувалися у підвалі будинку під час обстрілів, а потім підіймалися й готували їсти у квартирах.
Востаннє з сином Маргарита Смолярова спілкувалася 6 березня. Зв’язок був поганим, тож вони листувалися у Viber. Тоді ж востаннє телефоном розмовляла з подругою Оленою Тетяна Луніна — близька до родини жінка.
Усі вони тоді прагнули просто нормально жити. Дмитро кликав свою маму до України на 1 вересня, щоб до внучки на свято зібралася вся родина; молодша донька Жихарєвих Марія своїй подрузі писала, як сильно вона хоче спати без звуків вибухів та поїсти щось нормальне.
У наступні дні зв’язок з рідними пропав — назавжди, як виявилося пізніше.
Facebook
На руїни будинку ходила матір Олександра Жихарєва Галина. Вона мала надію, що рідні врятувалися.
Російські військові не підпускали її, але жінка все одно ходила, плакала, молилась. А вже на початку квітня місцеві жителі за допомогою найпростішої техніки й комунальних служб почали розбирати завали.
Тіла було важко упізнати — люди помирали від вогню.
Дітей Галина упізнала за татуюваннями. Упізнала і свого сина Олександра. Тетяну та Марію вона так і не змогла віднайти…
Тих, кого Галина Жихарєва змогла впізнати, російські військові поховали з табличками — про це їх довелося благати, бо вони хотіли всі тіла скинути у братську могилу. Там похоронили тіла Марії й Тетяни Жихарєвих.
Олена завжди казала: вони з Дмитром так люблять одне одного, що помруть в один день — як герої Шекспіра. За іронією долі ліс, де росіяни ховали тіла українців, межує з кладовищем з промовистою назвою У Шекспіра.
Мати Дмитра й досі не може оговтатися від трагедії. Вона не вірить у те, що більше не зможе обійняти рідних, а гірше стає від відчуття незавершеного діалогу з рідними. Вони не змогли попрощатися.
Від таких історій тілом пробігають мурашки: українці змушені платити надто велику ціну за свою незалежність та свободу. Маріупольці, котрі вибралися з Драмтеатру, розповіли про свою історію порятунку — читай у нашій розповіді.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами України та світу.