Вони не знали про Бучу, Азовсталь, не чули про Оленівку! Тата Кеплер про те, що пережили мешканці деокупованої Харківщини

Після деокупації Харківщини воїнів ЗСУ зустрічали з величезною радістю, бо життя в окупації можна прирівняти до виживання. 

Російські військові  вчергове довели, що нічого, окрім брехні та маніпуляцій, розрухи та насилля, вони не здатні принести в життя людей. 

Українська волонтерка Тата Кеплер у своєму Instagram відверто розповіла про те, що відчувають і думають люди з деокупованих територій та через яке пекло довелося пройти їм, щоб вижити. 

Життя у темряві та брехні

Люди, які були змушені виживати під окупацією, дуже зраділи приходу ЗСУ, однак у багатьох були певні побоювання, адже окупанти поширювали відверту брехню. 

Найпоширенішими брехливими наративами, розповідає Тата, були такі:  українці розстріляють усіх людей, бо ті не змогли виїхати, бо їли хліб з рук окупантів. 

Усі півроку окупації люди піддавалися маніпуляціям, що Київ впав, а всі вони — зрадники для України. Якщо ЗСУ зайдуть, то усіх вб‘ють.

Людей тримали без світла, зв‘язку й інформації, в повній ізоляційній темряві. Вони не знали про Бучу, Азовсталь, Маріуполь і фільтраційні табори, не чули про Оленівку, Ірпінь і Гостомель.

Психологічний тиск

Мешканці не могли зрозуміти, що відбувається і чи є куди тікати. За цей час люди на окупованих територіях пережили набагато більше, ніж просто маніпуляції. 

Знущання, катування, тортури, вбивства, прильоти, страх, відчай, голод, рабство… і список можна продовжувати. 

Колаборанти цілими списками здавали сім‘ї українських військових, приносили знімки закатованих полонених і говорили — це ваш. Когось просто залякували підвалами.

Часто люди зникали цілими родинами, а в їхніх будинках оселялися ворожі військові. Тата Кеплер дізналася, що сусіди в такому разі говорили лише пошепки, щоб росіяни не почули й не вбили.

Читати на тему

Люди радіють звільненню, але злочини росіян жахають! Перші кадри з деокупованих містечок і сіл Харківщини

Люди з окупованої Харківщини демонструють, як жили півроку в окупації.

На межі виживання

Багато хто просто не виходив з хат, люди саджали городи і їли те, що земля принесе. В інакшому разі за їжу доводилося десь працювати.

Пенсіонери не отримували державних виплат, декому видали по 10 000 рублів на виживання. Щодо ліків, то вони були спочатку з пограбованих місцевих аптек, а потім із “сдєлано в Росії”, розповідає Тата.

Люди намагалися тікати, однак лісом і трасою було небезпечно це робити через численні міни та блокпости. 

Виїхати можна було тільки до Росії або до кордону з Естонією за $500, однак другий варіант був нестабільний, адже невідомо, чи випустять. 

Реалізувати це було дуже важко ще й тому, що у мешканців усе забрали й гроші брати не було звідки. 

Понівечена психіка — плоди російського “визволення”

Багато жителів деокупованих сіл потребують психологічної допомоги. Вони відчувають провину за те, що були під окупацією. Їх ламали, вбивали, забирали їхніх рідних, калічили, залякували та тиснули психологічно. 

До прикладу, в одного чоловіка забрали в полон сина. Він досі не знає, де він і що з ним. Усе, що міг сказати: “Мені соромно… Мені соромно… Мені соромно”.

Баба Надя після інсульту, тепер у неї немає руки. Її 40-річний син бореться з третьою стадією раку, а у двох їхніх псів лише шкіра на кістках.

Дід Толік лишився без ноги у візку, йому 75. Ірина плаче, що її 16-річний син вже півроку живе у погребі, відмовляючись виходити. І таких болючих історій з покаліченими кінцівками та душами чимало. 

Тата Кеплер наголошує: деокуповані села — як квітень на Київщині. Їх сповнює пронизаний холодом жах, спантеличення і лють.

Добре, що завдяки ЗСУ жителі Харківщини нарешті можуть видихнути спокійно. Блискавичний контрнаступ наших військових увійде в історію. Детальніше про хронологію звільнення області читай у нашому матеріалі. 

Не пропускай корисні матеріали, підписуйся на наш Telegram-канал.