Селище Дворічна Харківської області і досі поділене навпіл по річці Оскіл. Російські окупанти досі не полишають половину населеного пункту, ба більше — продовжують обстрілювати звільнену частину.
Та лиха вони вже встигли наробити скрізь. Місцеві й досі бояться виходити з підвалів, оскільки ворожа артилерія, міномети, касетні снаряди та навіть фосфорні бомби накривають селище щоденно. Про це жителі Дворічної розповідають сайту LB.ua.
Через сильні обстріли жителі селища вже місяць не мають світла, газу та води. Пощастило тільки, що місцеві комунальники намагаються підтримувати роботу свердловини — вона єдине джерело води у всьому населеному пункті.
Деяких працівників комунальних служб за “надто проукраїнську позицію” запроторювали за ґрати. Так сталось і з Дмитром Стояновим. Він працює комунальником вже 15 років, продовжував виконувати свої обов’язки навіть під окупацією.
Коли чоловік відмовився співпрацювати з окупантами, ті під дулом автомата змусили Дмитра полишити роботу, а згодом забрали в катівню. Чоловік ділиться, що знущались та били лише у перші дні, тому усі синці зійшли на 35 день перебування в неволі.
Та умови перебування не були простими. У чотиримісній клітці окупанти тримали 19 осіб.
Тортурами намагалися прищепити любов до “руського миру”. Не знаю, на що вони розраховували, але з кожним їхнім вчинком і кожним новим днем я відчував ще більший негатив до росіян. Майже цілодобово я чув крики та стогони.
Дмитро ділиться, що тримався лише завдяки думкам про сім’ю. А на своєму робочому місці з бажанням допомогти іншим залишалась і селищна голова Галина Турбаба.
Жінка з перших днів повномасштабного вторгнення навіть не думала їхати кудись, оскільки тут на неї розраховували місцеві. Лише думала, як усім допомогти та зробити так, щоб всього вистачало.
Перша думка: “Що буде з людьми, що ми будемо їсти, чи буде світло й тепло?”
З приходом окупантів почались перебої зі світлом та газом. Однак найбільш відчутною була нестача ліків. Сама Галина займалась забезпеченням продуктами місцевих, передавала провізію через зруйновані мости.
А потім до неї на робоче місце прийшли окупанти та забрали її “поговорити”. Спочатку пропонували співпрацю, а після відмови теж запроторили у катівню. Перший час ще проводили допити, погрожували сім’ї, а потім просто залишили у невідомості. Лише за стінкою було чути крики та стогін.
Коли ж російські окупанти покинули населений пункт, то навіть не відкрили камери. Люди за зачиненими дверима просто задихались від диму, що йшов від обстрілів, які не вщухали.
Галина згадує, що один полонений зламав грати та допоміг звільнитись іншим 150 ув’язненим. Так люди й отримали свою свободу — власними руками. Та були й такі, що більше раділи “руському миру”, аніж свободі. Це були колаборанти, які зникли разом з курявою, що по собі лишили окупанти.
Місцеві й досі дивуються, як начебто знайомі люди виявлялись зовсім іншими. Водночас дивуються відвазі інших — своїх партизанів, які палили танки, а тепер прагнуть після звільнення долучитись до лав ЗСУ. І діти місцеві мріють, а поки лише граються в танчики та намагаються насолоджуватись свободою, яку у них намагались забрати.
Українці — сильні люди, які ніколи не залишать у біді свого товариша, сусіда чи знайомого. І навіть тоді, коли, здавалося б, ситуація стає катастрофічною, кожен з нас знаходить сили боротися за себе та своїх близьких далі. Такоє є й історія Віталія Шакало. Читай, як підприємець з Херсонщини годував людей всупереч окупантам.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!