Вона була під окупацією в Ізюмі, а він — на Азовсталі: історія дівчини, яка понад усе чекає коханого з полону

Її життя до 24 лютого було чудовим. Навчання на улюбленій спеціалізації, життя в чудовому і неймовірно мальовничому Харкові, а ще хлопець, який завжди готовий захистити свою кохану.

Анастасія Бугера поділилася з The Village, що зрозуміла все це лише після того, як провела п’ять місяців в окупації та втратила будь-який зв’язок зі своїм Костею.

Він став на оборону Маріуполя. Спочатку був на металургійному комбінаті імені Ілліча, перейшов на Азовсталь, а потім опинився у полоні.

Поки в Насті був зв’язок, їм іноді вдавалося поспілкуватись. Короткі відео про умови життя захисників дівчина завантажувала іноді годинами, а часом доводилось витратити три дні, щоб побачити зафіксовані жахливі реалії.

Костя розповідав, що не вистачало ані води, ані їжі. Дехто непритомнів від голоду. Лише завдяки внутрішній силі духу, здається, вдавалось витримати той факт, що на завод летіло по 30 авіабомб щоденно.

Та як стало сил оборонцям Маріуполя стояти далі, з уст свого коханого Настя не встигла дізнатись. 24 квітня зв’язок із ним перервався.

Тепер дівчині доводилося самій шукати хоча б крихти інформації в мережі, що і так працювала не надто добре — російські окупанти зруйнували всі переваги цивілізації у рідному для Насті Ізюмі.

Саме там вона зустріла перші новини про повномасштабну війну, вперше почула вибухи, побачила жахи окупації та отримала перше і надто пам’ятне поранення.

Внаслідок вибуху снаряда, який окупанти намагалися “розмінувати”, дівчині в ногу прилетів уламок. Його вона під впливом шоку дістала сама. Тепер Настя має чотири шви та вічну пам’ять про тих, кому не пробачить ніколи.

Загарбники принесли їй не лише фізичний біль, але й душевний. Від них їй довелося ховатись у дивані, щоб не стати одним з експонатів “досягнень” росіян, як у Бучі. Через них їй довелося зустрічати свій день народження у холодному підвалі під купою ковдр.

Читати на тему

(Не) пережити окупацію: житель Малої Рогані викопав 30 тіл вбитих військових та цивільних

Житель селища Мала Рогань викопав 30 тіл вбитих росіян та цивільних.

Через тих, хто прийшов її “рятувати”, сім’ї Насті довелося шукати ліки деінде для бабусь та дідусів, яким це було життєво необхідно. Її однокласника зв’язали, як найстрашнішого злочинця, а під ноги погрожували кинути гранату.

Та все ж найбільше дівчині болить, що її рідне місто Ізюм зруйноване обстрілами. Що їй замість зелених автобусів, які б везли її на навчання в університеті вулицями улюбленого Харкова, перебуваючи в евакуації, доводиться годинами їздити очима мережею, щоб знайти Костю хоча б десь.

Я постійно себе запитую: “Як справи у мого хлопця? Що він їсть? Як спить? Як йому допомогти?”,  але відповідей немає.

Лише одного разу вдалося побачити його на одному відео пропагандистів. Слова не мали значення, коли мозок розумів, що він ще живий, хоч і був побитий та травмований. А ще дуже схуд за увесь цей час.

Після подій в Оленівці його імені не було в жодному зі списків російської сторони. Тому Настя продовжує боротися за свого Костю усіма можливими способами. Підтримує його маму, доєднується до інформаційної боротьби, пише петиції — усе, що зараз їй під силу.

А поки результату немає, то обіймає подаровану коханим іграшку на ім’я Аліса та сподівається, що замість неї скоро обійматиме Костю.

Так сильно чекала на свого захисника з полону й дружина іншого українського військового. І доля все ж таки посміхнулася закоханим. Читай історію Павла Познанського, який пережив пекло Маріуполя і полон.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!