Лікарі завжди заслуговували на повагу — це люди, які витягували з того світу хворих під час ковідної пандемії і рятують військових та поранених зараз, у час жорстокої війни.
Історія кожного лікаря та кожної лікарки у калейдоскопі воєнних подій проймає до кісток. Одна з таких — про анестезіологиню Анну Конош. Жінка з першого дня великої війни працювала на Романівському мосту, котрий з’єднував Ірпінь зі столицею.
Її героїзм — це про допомогу пораненим просто під мінометним обстрілом, порятунок 54 шпіців та історії тих, хто врятувався.
Війна не стала шоком
Так, Анна завжди була готова до повномасштабного вторгнення. Коли о п’ятій ранку її розбудили вибухи, то діяла злагоджено та спокійно, наскільки це було можливим. У 2014 у неї був досвід волонтерства на Майдані, потім волонтерила лікаркою на Сході та працювала з добробатами.
Ще з жовтня лікарі готувалися до війни — обговорювали, що робитимуть, здавали в ремонт карети швидкої, закупляли нові. Готувалися, але сподівалися, що війна таки не прийде до них у дім.
Тож 24 лютого зранку Анна з чоловіком рушили до Романівського мосту — саме там була точка збору медиків-волонтерів.
— Ми приїхали, бо почули про евакуацію людей з сіл Київської області. Там було багато лежачих людей, людей старшого віку. Планово евакуація мала завершитися до шостої вечора, але ми мусили чекати на мешканців будинку для літніх людей.
Ми тоді так і не забрали цих мешканців, почалися сильні обстріли.
Лікарка зізнається — після того виснажливого першого дня війни вона була морально виснаженою. Уже з наступними подіями емоції не ставали на перше місце — вона займалася порятунком людей. Перев’язки для дідусів і бабусь, стабілізація, вивезення… Все це з’єдналося в єдиний калейдоскоп подій.
— Запам’яталась історія: чоловік із жінкою тікали вночі. У чоловіка було багато супутніх хвороб, його так і не довезли. Хлопці намагались йому серцево-легеневу реанімацію зробити, 20 хвилин “качали”, але не врятували. Це було під мостом.
Перші обстріли
Вони були на мосту, коли росіяни відкрили мінометний обстріл. Жінка лише почула, як хлопці кричали їй: “Падай!” Вона навколішки доповзла до укриття.
Наступні обстріли уже не так сприймалися. Ми всі звикли й знали, що робити в таких ситуаціях.
Ускладнювало роботу медиків відсутність нормального покриття: навіть рації працювали з перебоями. Коли бригади когось вивозили до Києва та поверталися, то, бувало, приїздили саме під час обстрілу.
— Ті бригади, які були на місці, дорогою просто махали руками та показували: ховайтесь в укриття.
Під самими мостом Анна працювала лише кілька разів, зазвичай — біля підвалу, де було найбезпечніше. Але коли по рації повідомляли про поранених під мостом, то бігла туди, перев’язувала рани, доставляла людей до карети швидкої допомоги.
Найчастіше були переломи кінцівок. А люди старшого віку постійно просили валідол чи корвалол — вони пережили такі страшні обстріли, що часто ставало зле.
Спочатку поранених мало було, а вже під кінець — до шести – семи людей за день.
Лікарі вивозили стареньких: тих же мешканців будинку для літніх людей. Якось евакуювали двох жінок, що були після інсульту — вони два тижні не їли, ледве говорили. Бувало й таке, що люди самі кооперувалися й шукали шляхи порятунку — вчорашні незнайомці ставали раптом єдиними, хто міг би один одному допомогти.
Екіпаж швидких складався з трьох людей. А працювало на постійній основі сім або вісім карет швидкої допомоги.
У перші дні завжди стояли п’ять машин, прямо біля мосту. А потім військові заборонили нам там стояти, бо росіяни прицільно стріляли саме по наших машинах. Бачили швидкі — стріляли. Або коли приїжджає мер, то одразу можна було зрозуміти, що буде обстріл.
Були абсолютно жахливі дні: не пропускали навіть ДСНС. Стріляли в машини швидкої допомоги навіть тоді, коли ті по дорозі підбирали людей.
Уламки війни
Так було протягом трьох тижнів: вони з чоловіком прокидалися, снідали, їхали до Романівського мосту, забирали людей і везли до лікарні. Крутилися з лікарні до мосту і навпаки, за день наїжджаючи по 200 км. Приїжджали додому десь після сьомої вечора, їли та лягали спати.
Часто подружжя ставало свідками жахливих історій, бо так траплялося: коли людина опинялася у більш-менш спокійному місці, то воліла поділитися своєю сповіддю життя під обстрілами.
Дівчинка, яка поховала свого тата в теплиці, бо не можна було ніде. Мама, тіло якої вивозили її діти. Вона спочатку хотіла сама дітей вивезти, але чекала на сусідку, бо та відмовлялась їхати декілька днів. А зрештою дітей вже сама сусідка вивозила, бо жінка загинула.
Але найбільше медикиня запам’ятала історію порятунку 54 шпіців.
— Ми вивозили з-під обстрілів цих собак швидкою допомогою — їх була ціла машина! Там такий гавкіт стояв, що не було чути й звуків обстрілів. Взагалі у жінки, що їх розводила, було майже 100 собак. Але вижило після чергового обстрілу лише цих 54 щасливчики.
Жінку, до речі, вивезли також. А коли собак доставили у ту ж лікарню, то уже за декілька годин кожне собача мало нову родину — хворі, лікарі й волонтери порозбирали їх.
Цю історію Анна запам’ятає на все своє життя, хоча лікаркою працює уже 16 років. Бачити смерті для неї було не в новину, але війна змінила її.
Так само війна змінила звичний потік життя дівчини, що мріяла викладати українським дітям. Парамедикиня Ірина Цибух розповіла свою історію початку війни.
Підписуйся на наш Telegram! Там ми публікуємо багато цікавих історій.