Бахмут сьогодні — це рана на території України. Вона гниє, нариває та чекає на спокій, щоб швидше загоїтися. Наші ЗСУ як можуть, так цей час пришвидшують. Але попри це у Бахмуті досі живуть люди.
До 24 лютого містечко у Донецькій області прихистило в себе понад 70 тисяч населення. До 2014 року там мали свої підприємства німці, французи, поляки, турки, швейцарці, бельгійці. Тепер же в Бахмуті працює один базарчик, де люди можуть купити продукти та понести їх у підвал будинку — бомбосховище.
Журналіст УП Вадим Петрасюк побував у місті та поділився уривками розмов та розумінь, що відбувається у фронтовому місті зараз.
Бахмут зараз
Міський голова Бахмута Олексій Рева розповідає, що до війни Бахмут був зразково-показовим містом. Тут було багато студентів, молоді, розвинена інфраструктура, чисті двори та узбіччя.
На одну гривню нашого держбюджету було ще п’ять гривень інвестицій.
Навіть зараз, попри небезпеку та обстріли, місто продовжує вичищатися, немов кошеня: один вцілілий сміттєвоз щоранку прибирає Бахмут.
— Війна війною, а місто прибираємо, разом і завали від обстрілів. Сміття вивозимо, хліб, воду й ліки завозимо. Є оптимізм, є віра в нашу силу і в ЗСУ. Виженемо росіян, відбудуємо, — каже Рева.
У місті зруйновано 60% усіх будівель. Серед них не лише адміністративні, а й давні та історичні: наприклад, музична школа, якій було понад 200 років.
Нині у Бахмуті працює сім Пунктів незламності. Один з них обладнали у боксерському клубі: тепер ринг тут служить дитячою зоною, там багато іграшок і діти, що дивляться телевізор. Окрім “дитячої кімнати”, бахмутчани можуть прийти сюди зарядити телефони та ліхтарики, поїсти.
Найчастіше приходять літні люди. Війна зістарила їх іще більше, тепер непоголені чоловіки та змучені жінки не схожі на людей, що мають домівки.
55-річний місцевий мешканець Олександр розповідає: вдома ночує одягнений, бо температура в кімнатах така ж, як і надворі.
— Кожен мій день починається з того, що я виколупуюся з подушок і ковдр, під якими сплю. Вже котрий місяць сплю одягненим, тільки черевики на ніч знімаю просушити. Іду до Пункту незламності — зігрітися, поїсти, поговорити.
Потім назад додому. Спершу ремонтую вікна. Я їх по кілька разів на день ремонтую, бо скло давно вибите, затулив всякими фанерками, палками, ковдрами… Але все це щоразу осипається від вибухових хвиль.
Їхати Олександр з дому не хоче, бо таких, як він, вдосталь у цілому дворі. До родичів не напрошується, а сам каже: “Від добра добра не шукають”.
Чому цивільні не евакуюються з Бахмута
Таких, як він, у Бахмуті — 10% усього населення. Тих, хто евакуйовуватися не хоче попри все. У місцевому відділку поліції є спецпідрозділ Білий янгол, який і займається такими людьми — переконує їх виїжджати та допомагає з евакуацією.
Один із членів цього підрозділу поділяє цих людей на три категорії: старші люди; родичі, які не можуть покинути старших людей; ті, що керуються страхом почати все спочатку та забувають про логіку.
Їхні пояснення зводяться до тези: “Ну, ще ж не повне пекло, жити ж можна. От коли стане зовсім зле…”
На думку Павла Дяченка, такі люди патологічно бояться виїхати з дому. І хоч війна для них є такою ж страшною, як і для інших людей, вони не вбачають її як причину для виїзду. Їх не бентежить відсутність води, світла та тепла.
І якщо всі знають, що є люди, що понад усе бояться померти, то тепер відомо про людей, які над усе бояться покинути власні домівки.
Попри те, що українська влада оголосила обов’язкову евакуацію з Донецької області ще наприкінці літа, багато людей досі не знають, куди звертатися для виїзду з небезпечних територій. Інформацію для тих, хто хоче евакуюватися, ми писали в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!