24 лютого 2022 року стало нульовою точкою відліку нашої нової реальності. Сьогодні, через чотири роки великої війни, ми вже не ті люди, якими були того лютневого ранку. Ми стали іншими, але водночас навчилися любити й цінувати життя так, як ніколи раніше.
Ми зібрали історії людей, які зустріли війну на різних фронтах — від окопів під Горлівкою до журналістських укриттів та черг на кордоні. Це розповіді про трансформацію, біль і надію.
Сержант 95-ї бригади: Вісім годин я виповзав до своїх
Головний сержант однієї з рот 13-го окремого десантно-штурмового батальйону імені Героя України полковника Тараса Сенюка підписав контракт ще у 2021 році, будучи строковиком. Ранок повномасштабного вторгнення він зустрів на позиціях під Горлівкою. За чотири роки він пройшов крізь пекло штурмів, але один березневий день під Ізюмом став для нього другим днем народження.
— Нас оточили в одній із посадок під Кам’янкою. Тоді я дістав важкі поранення — обличчя, нога, все було в осколках. Ворог підійшов впритул, буквально на відстань п’яти метрів, я бачив їхні обличчя. Поруч стояв ворожий танк, і в той момент здавалося, що це фінал. Нас врятувало професійне диво: наш командир Захар зумів нейтралізувати командира ворожої машини, що дало нам критичні п’ять хвилин фори. Я зумів заповзти в борозну на полі — звичайну ложбинку, що залишилася після трактора. Вісім годин я вибирався з того кільця до своїх. До війни я багато через що переживав, а зараз розумію — це і є справжнє життя, де кожен подих має ціну, — розповідає військовий.
Війна змінила його ставлення до цивільних, особливо до чоловіків, які не готові захищати свій дім.
У мене ставка до них помінялася. Кожен має захищати свою будівлю і свою сім’ю. Бо якщо ми не встоїмо — тут буде російський прапор. Мої побратими стали мені ближчими за кровних родичів. Ми — одна велика сім’я, яка ходить на такі ризики, щоб нікого не кинути в біді. А після перемоги я на пів року просто забуду про армію. Буду вдома, в Україні — тут найкраще.
Майор ДСНС Віталій Фареник: Той український прапор залишиться в очах на все життя
Для заступника начальника загону з організації реагування на надзвичайні ситуації 2-ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області Віталія Фареника, ранок 24 лютого почався, як і у всіх — в ліжку поруч із дружиною та сином. Але перші ж вибухи з боку Гостомеля змусили миттєво змінити цивільний одяг на форму.
Ранок застав мене в ліжку коло своєї родини, коло своєї дружини, коло свого сина. Почувши перші обстріли, перші вибухи з боку Гостомеля, я отримав повідомлення від диспетчера: йдуть дзвінки, люди чують гул. Ми під перші вибухи направили техніку і самі виїхали в аеропорт Гостомеля. Там нас зустріли наші військові в повній бойовій готовності. Сказали: Хлопці, готуйтеся, почався повномасштабний наступ, — згадує Віталій.
Перші дні рятувальники Ірпеня жили прямо в підрозділі. Пожежна частина стала домом не лише для бійців, а й для їхніх родин.
— Пожежники з дітками перебували в підвалах частин в Ірпені. Варили їсти, дітки гралися, малювали. А ми здійснювали виїзди. Пам’ятаю перший приліт у багатоповерхівку — поцілили в дев’ятий поверх. Ми бензорізом відкривали двері, а там — дірка на пів будинку, кут повністю знесений. Власники встигли вискочити в укриття, але дивилися на нас як на останній шанс. Виїзди ускладнювалися заторами: ти їдеш на пожежу, місто стоїть, люди тікають, а ти мусиш реагувати під авіанальотами, — каже рятувальник.
Найважчим іспитом став Романівський міст — дорога життя, яка стала символом надії та трагедії.
Я ніколи не забуду погляди тих людей біля зруйнованого мосту. Вони дивилися на нас як на останній шанс у житті. Ми забирали маломобільних дідусів та бабусь із будинків престарілих, переносили їх на ношах, на візках із супермаркетів — бігли по тому мосту, бо кожна секунда була під прицілом, — ділиться майор.
Фото: Особистий архів Віталія
Фото: Особистий архів Віталія
Особливою спецоперацією став вивід колони з Бучі 8 березня 2022 року. Віталій вів 30 автобусів через російські блокпости. На зворотному шляху окупанти наставили дуло танка прямо на службове авто ДСНС.
Ми вийшли з машин із піднятими руками, пройшли метрів 200 назустріч танку. Виліз військовий РФ і сказав, що туди проїзду немає. Ми стояли посеред траси — сотні людей, діти, автобуси — і не знали, що робити. Виїжджали сільськими дорогами через Шпитьки. І коли за півтора кілометра я побачив, як здаля майорить український прапор. Мабуть, цей прапор в очах залишиться на все життя.
Фото: Особистий архів Віталія
Віталій зізнається: війна навчила, що завтра може не настати.
До війни я просто виконував роботу за статусом. Сьогодні я відчуваю, що ми з побратимами — частина щита, який боронить країну.
Фото: Особистий архів Віталія
Наталя: Прикордонники не вірили, що я повертаюся в Білу Церкву
Для Наталі Чигирин війна почалася з відчайдушної спроби врятувати дітей. Її діти-студенти, які навчалися в Польщі, приїхали додому в Білу Церкву на канікули лише за десять днів до вторгнення.
Майже три доби ми добиралися до кордону. Коли нарешті діти пройшли контроль у Мостиському районі, прикордонники дуже здивувалися, що я не їду з ними, а розвертаюся назад. На трасі в бік дому я вже бачила перші блокпости, нескінченні колони військової техніки. Тоді ми вперше познайомилися з комендантською годиною. А далі була просто війна.
Фото з особистого архіву
Журналістка: Новини під гуркіт літаків
Вечір 23 лютого 2022 року в моїй пам’яті застиг як остання сторінка ілюзорного, мирного життя. Ми гуляли освітленими вулицями Житомира, пили каву і з легкою іронією обговорювали заяви світових лідерів про те, що велика війна неминуча.
Тоді це здавалося сценарієм із поганого кіно, у який серце відмовлялося вірити. Але о п’ятій ранку телефонний дзвінок від мами розірвав цю тишу назавжди.
Доцю, почалася війна, — почула я крізь сон. Насправді, я внутрішньо відчувала цей поштовх ще тоді, коли в місті почали тестувати сирени, але ці слова ввели мене в справжній ступор. Я вибігла на балкон, а за вікном уже гуркотіли вибухи, а в небі над головою кружляли літаки. Було страшно до заціпеніння.
На той момент я працювала в місцевому житомирському медіа. Поки місто завмирало в паніці, а на заправках вишиковувалися кілометрові черги, мій професійний обов’язок переміг страх. Вже о дев’ятій ранку, замість евакуації, я була на робочому місці — у холодному укритті, яке на довгі місяці перетворилося на мою редакцію.
Над нами буквально ревіли літаки, стіни підвалу дрижали, а я тримала телефон і гарячково набирала місцевих керівників. Треба було знати все: де безпечно, чи ходять автобуси, де потрібна допомога. Новини тоді писалися не пальцями, а оголеними нервами.
Фото: Юлія Хоменко
Вже за тиждень війна з екрана монітора перемістилася прямо під колеса мого авто. Ми почали їздити областю, фіксуючи життя міст під постійними обстрілами. Саме наша команда була першою серед журналістів, хто наважився поїхати в деокуповані села Народиччини.
Це було випробування на міцність. Ми їхали дорогами, де ще не ступала нога сапера. Я буквально вдивлялася в кожен сантиметр асфальту, намагаючись розгледіти міни чи розтяжки. Нами рухав страх, але бажання зафіксувати перші кадри свободи та злочинів ворога було сильнішим. Пізніше були поїздки на Донбас — туди, де земля здригається від кожного вибуху. Межа між журналісткою та людиною остаточно стерлася. Ми не просто знімали — ми допомагали.
Фото: Юлія Хоменко
Фото: Юлія Хоменко
Фото: Юлія Хоменко
Особливою сторінкою цих чотирьох років для мене став зв’язок із нашою легендарною 95-ю бригадою. Поза роботою в редакції, я організувала благодійну виставку, щоб зібрати кошти для десантників.
Фото: Юлія Хоменко
Кожен куплений тепловізор, кожна передана дрібниця для хлопців на передову була моїм особистим вкладом у те, щоб вони повернулися живими.
Фото: Юлія Хоменко
За ці чотири роки мій світогляд пройшов повну переплавку. Те, що раніше здавалося трагедією — дедлайни, дрібні побутові негаразди — тепер викликає лише посмішку. Війна навчила мене конвертувати паралізуючий страх у паливо для дії. Бо коли ти дивишся в очі жінці, яка готує їжу на багатті біля руїн своєї оселі, ти розумієш головне.
Я зрозуміла: мій страх — це розкіш, яку я більше не можу собі дозволити. Пройшовши шлях від житомирських укриттів до великої редакції Вікон, я точно знаю: моє слово і мої дії сьогодні — це зброя. І вона має працювати до самої перемоги.
За чотири роки повномасштабної війни Ліза створила сім’ю і народила сина
Ранок 24 лютого 2022 року для Лізи почався з дивного відчуття нереальності. Вона прокинулася від потужного гуркоту, але свідомість вперто відмовлялася приймати правду.
Я лежала в ліжку і переконувала себе, що це просто сильна гроза. Хотілося вірити в грім, у будь-яку природну стихію, аби тільки не в те, про що кричали стрічки новин. Повне нерозуміння, дезорієнтація і крижаний страх — це все, що я пам’ятаю про той світанок, — розповідає Ліза.
Тоді вона не знала, що ці страшні часи стануть початком її найважливішої особистої історії. Серед волонтерських зборів та тривожних ночей. Вона випадково зустріла свою людину. Любов у часи війни стала для неї не просто почуттям, а рятівним колом, яке допомогло не зануритися в депресію.
Минулого року Ліза стала мамою. Вагітність під час повномасштабного вторгнення була випробуванням: чергування в укриттях під час повітряних тривог, переживання за майбутнє, постійні плани Б та В. Але коли в пологовому вона вперше почула голос сина, всі сценарії війни відступили перед сценарієм життя.
— Мій ранок 24-го був сповнений абсолютного жаху і темряви. А сьогодні мій ранок починається з беззубої посмішки сина. Йому всього рік, він ще не знає, що таке війна, але саме він — моя головна причина бути сильною. Зараз ми з чоловіком постійно прораховуємо різні варіанти: де безпечніше, як підготувати запаси. Але я зрозуміла головне: ми боремося не просто за території, ми боремося за те, щоб наші діти могли посміхатися вдома, — ділиться вона.
Фото: Єлизавета Плеханова
Сьогодні Ліза каже, що війна навчила її не відкладати щастя на потім. Адже ніхто не знає, скільки у нас є часу, але ми точно маємо можливість наповнити цей час сенсом.
Раніше я боялася завтрашнього дня. Тепер я просто вдячна за сьогоднішній. Життя триває навіть у темряві, воно пробивається, як квітка крізь асфальт. Головний сценарій для нас — це не виживання, а саме життя. Повноцінне, щире, з вірою в те, що мій син виросте у вільній країні, — підсумовує Ліза.
Фото: Юлія Хоменко
Чотири роки змінили нашу оптику. Ми навчилися бачити світ без фільтрів і цінувати кожну хвилину тиші. Ми пройшли крізь ліс чудес та холодні підвали, але зберегли головне — здатність боротися за своє.
Тепер ти знаєш історії тих, хто тримає цей світ на своїх плечах. Але іноді витривалість наших воїнів виходить за межі людського розуміння. Подеколи військові перебувають на позиціях не дні, а цілі місяці.
Читай у нашому матеріалі неймовірну історію бійця Космоса, який перебував на позиціях 135 днів, і дізнайся, що давало йому сили триматися.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!