26 квітня 1986 року сталася найбільша ядерна катастрофа в історії. Через 40 років після аварії на ЧАЕС історії ліквідаторів залишаються свідченням того, якою ціною вдалося зупинити її наслідки. Кожен із них має бути почутий, поки жива пам’ять про ті події.
Вікна поспілкувалися з двома чоловіками, чиї долі пов’язані з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. Один із них працював у кабельних тунелях при 250 рентгенах, інший – скидав графіт із даху енергоблока поблизу зруйнованого реактора.
Вважайте, що ви вже мертві: сповідь ліквідатора, який кидав графіт біля зруйнованого реактора
Перша розповідь — про ліквідатора першої категорії Михайла Степанчука. До аварії на ЧАЕС він працював рибоводом на Полтавщині. Про вибух на Чорнобильській станції дізнався з газет лише за кілька днів. Тоді Михайло ще не знав, що сам поїде на станцію і працюватиме біля реактора під радіаційним опроміненням.
Усе змінилося в липні. Йому прийшла повістка з військкомату. Офіційне формулювання було коротким і звичним для радянських часів — термінові військові збори.
Мені прийшла повістка, і я одразу пішов до військкомату. Ніяких зайвих запитань – тоді так було прийнято. Спочатку нас відправили до Білої Церкви, а вже звідти прийшов наказ: висуватися безпосередньо на Чорнобильську станцію, — згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС.
На той момент ситуація на станції була критичною. Вибух розкидав уламки графіту та палива по території й дахах енергоблоків. Вони створювали високий радіаційний фон, який потрібно було терміново знизити.
Робота настільки виснажувала організм, що офіцерський склад замінювали майже за принципом конвеєра. Офіцери першої хвилі швидко набирали свою дозу радіації, після чого їх везли на лікування. На їхнє місце привозили інших.
Та справжнє усвідомлення того, куди він потрапив, прийшло до Михайла вже на під’їзді до епіцентру катастрофи.
— Нас везли автобусом у 30-кілометрову зону. Дорогою побачили трьох дозиметристів, які йшли пішки, і ми вирішили їх підвезти. Коли ті почули, що ми їдемо міняти полк у село Корогод, вони дивилися на нас із сумішшю жалю та жаху. Сказали прямо: “Хлопці, вважайте, що ви вже мертві”. Тоді вперше в автобусі запала мертва тиша. Стало по-справжньому моторошно, — ділиться спогадами ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Особистий архів Михайла
600 рентгенів на даху: Михайло розповів про роботу біля зруйнованого реактора
Коли військові прибули у 30-кілометрову зону, їх розмістили в наметах. Там вони отримали перше завдання – очистити дах третього та четвертого енергоблоків від графіту й радіоактивних уламків.
Михайло каже, що тоді не встиг ні злякатися, ні розгубитися. Просто мовчки робив те, що мав робити.
Офіційний наказ був такий: працювати не більше 18 секунд. Але виконати завдання за цей час – ілюзія. Поки вибіжиш нагору, поки зорієнтуєшся в тумані, де лежить графіт, поки схопиш його лопатою і донесеш до краю, щоб скинути вниз, – минала щонайменше хвилина, — згадує Михайло Борисович.
Найнебезпечнішою ділянкою був дах третього енергоблока. За словами ліквідатора, дозиметристи фіксували там фон до 600 рентгенів на годину. Це була зона, де людські клітини починають руйнуватися майже миттєво.
Михайло каже, що повітря на даху стояло густим маревом. Перед входом на дах був дозиметрист, який відраховував секунди перебування біля реактора, щоб військові не залишалися там довше, ніж дозволяв наказ.
Відчуття радіації? Це перш за все запах. Специфічний, важкий, і цей неминучий присмак заліза в роті. Коли ти на даху, ти буквально відчуваєш цей метал на язиці, — ділиться спогадами ліквідатор.
З даху військові бачили зруйнований четвертий енергоблок. За словами Михайла, раз на кілька днів реактор викидав стовпи пилу та газу. Він називає це вибором.
Усе, що вертольоти скидали в реактор — пісок, свинець, мішки, — періодично викидало назовні через внутрішній тиск. Так над станцією з’являлися нові радіоактивні хмари.
Протигаз і фартух: який захист мали ліквідатори
Коли розмова заходить про екіпірування, Михайло сумно посміхається. У фільмах ліквідаторів часто показують у спеціальних захисних костюмах, але реальність 1986 року була іншою. Захист складався з протигаза та спеціального фартуха.
Нам дали протигаз і цей фартух. Я досі не знаю точно, з якого матеріалу він був зроблений, але ми вірили, що він хоч якось захищає. Насправді ж ми йшли на 600 рентгенів майже голі перед обличчям атома, — згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Особистий архів Михайла
Михайло каже, що радіаційне поле було настільки потужним, що організм не витримував уже за кілька днів. На станцію він потрапив як старший колони, але згодом мусив узяти на себе іншу роль.
Попередній ротний командир, який першим вів людей на об’єкт, не витримав навантаження. За словами Михайла, після великої дози опромінення його госпіталізували у важкому стані.
Після цього молодому офіцеру Степанчуку довелося прийняти командування підрозділом.
— Наш ротний отримав велику дозу, його повезли на лікування, і я став ротним. Коли я вперше піднявся на дах і побачив цей розлом, масштаби лиха нарешті дійшли до свідомості. Тільки тоді я зрозумів: це не просто збори, це смертельна гра, де правила встановлює радіація, — підсумовує ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Смертельна математика: 18 секунд на папері, хвилина в реальності
За словами Михайла, тоді радянська влада намагалася приховати справжню ціну цього подвигу. Була вказівка не записувати в картки більше 1,2 рентгена за зміну. Також не дозволяли фіксувати сумарну дозу понад 25 рентгенів, адже після цієї межі людину мали відправити на лікування.
Через це ліквідатори залишалися в строю з формально низькими дозами опромінення, хоча насправді могли отримувати значно більше.
Люди замість роботів: естафета лопати
Сьогодні в кіно показують високотехнологічних роботів, але, за словами Михайла, техніка там вмирала першою. Електроніка іноземних роботів просто згорала від радіації. Тоді на дах відправляли людей.
Захист був мінімальним: свинцеві фартухи, респіратори та протигази.
Михайло згадує чергу біля люка: один військовий вибігав на дах, виконував завдання, повертався і передавав лопату наступному. Лопат не вистачало, тому вони стали єдиним інструментом у роботі з радіоактивними уламками.
Михайло також розповів історію з автомобілем, яка показує, наскільки складно було працювати в зоні. На пунктах пропуску автомобілі мили по колу, але радіація в’їдалася в метал намертво.
— Я намагався відмити нашу машину, але дзвоник на пункті заміру не вщухав. Я зрозумів: цей метал уже не очистити. Відігнав машину на “цвинтар” техніки, написав заяву, що вона більше не виїде із зони, і повернувся в полк попуткою. Командир кричав: “Що ти накоїв? Бігом назад!”. Але що я мав робити? Ми всі були вже напічкані радіацією так, що наші дозиметри-“олівці” просто зашкалювали, — згадує чоловік.
Особистий архів Михайла
Ці “олівці” (індивідуальні дозиметри-накопичувачі) часто ставали марними, бо ліквідатори набирали граничну норму за лічені хвилини. А в картки все одно записували “норму” – не більше 1,2 рентгена на добу.
Баня як ритуал очищення
Після кожної зміни на даху ліквідатори проходили дезактивацію.
— Ми спускалися, здавали лопати наступним. Далі — вимірювання радіації на одязі. Якщо форма “дзвонила”, її миттєво знімали і видавали нову. Потім — баня. Це була не просто гігієна, це була спроба змити з себе смерть. Тільки після повного переодягання та душу нас садили в машини і везли назад у полк, у намети, — розповідає Михайло.
Михайло бачив багато важких сцен, але найбільше його вразили солдати-строковики, які на узбіччях доріг лопатами знімали радіоактивний ґрунт.
— Спека за 30 градусів, і молоді хлопці працювали з голим торсом, пітні, під прямим опроміненням. Де вони зараз? Чи дожив хоч хтось із них до сьогодні? — ставити це запитання Михайлу Борисовичу важко досі.
Автобус смертників і забута гідність
Ставлення цивільних стало для Михайла ще одним важким досвідом. Він згадує дорогу додому через Київ. Коли пасажири побачили людей у чорнобильській формі, салон автобуса швидко спорожнів. Люди виходили на зупинках, бо боялися навіть сидіти поруч із ліквідаторами.
— Ми сиділи втрьох, а навколо — порожні крісла. Нас боялися як прокажених, — каже він.
Та були й моменти, які підтримували. Михайло пам’ятає 90-річного дідуся в одному із сіл. Щоранку він виходив до дороги й проводжав їхню колону довгим мовчазним поглядом.
А майор міліції на блокпосту щоразу ставав струнко і віддавав честь кожній машині, яка їхала на станцію. Він знав, куди і на що йдуть ці люди.
Михайло Степанчук провів біля епіцентру катастрофи близько місяця – у липні та серпні 1986 року. Але цей місяць вплинув на все його подальше життя.
Працювати доводилося у важких умовах: літня спека, задуха і радіоактивний пил, який вкривав усе навколо. Зранку і до пізньої ночі Михайло, вже як командир роти, перебував на дахах третього та четвертого енергоблоків і контролював роботу підлеглих.
Сьогодні здоров’я Михайла Борисовича підірване. Він — ліквідатор ЧАЕС першої групи, двічі на рік проходить курси лікування. Та найважчим випробуванням для нього стали не хвороби й не наслідки опромінення.
Найбільший біль – пам’ять про тих, хто не повернувся, і про тих, чиє життя забрала аварія.
Розумієте, зараз для мене найважче — це навіть не моя інвалідність чи ліки. Найважче — це втрата моїх хлопців. Тих, хто помер там або згодом, — з болем каже ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Михайло досі пам’ятає звуки, які супроводжували короткі години відпочинку після змін на реакторі. Це не була тиша. Це був надривний, важкий кашель десятків чоловіків, чиї легені спалював радіоактивний пил.
— Коли ми поверталися зі станції в намети, я бачив своїх хлопців. Вони кашляли так, що здригалися всім тілом, важко дихали. Багато хто мав страшні опіки від графіту, дехто помирав майже одразу. Цей їхній біль, ця картина – це те, що не дає мені спати по ночах до сьогодні. Я закриваю очі й бачу їх! — ділиться ліквідатор аварії на ЧАЕС.
Для Михайла Степанчука робота на ЧАЕС не закінчилася у вересні 1986 року, коли його полк вивели із зони. Вона досі повертається у спогадах – обличчями молодих солдатів, якими він командував біля зруйнованого реактора.
Працював у тунелях під реактором: історія ліквідатора Олександра
Олександр Недощак – ще один ліквідатор аварії на ЧАЕС. Його історія пов’язана з роботою в кабельних тунелях, де рівень радіації сягав 250 рентгенів.
У 1986 році він був молодим лейтенантом, начальником караулу. Олександр згадує, як травень став для нього та його побратимів початком небезпечної роботи, до масштабів якої вони не були готові.
Ми не знали, що там радіація – думали, звичайна пожежа: спогади ліквідатора
Олександр Борисович не був серед тих, хто зустрів вибух у ніч на 26 квітня. Але його зміна заступила в один із критичних періодів після аварії. У Коростені, за його словами, про реальні масштаби лиха спочатку майже не говорили.
— Коли вибухнула станція, я цього не знав. Був у Коростені, вибуху не чув. Звісно, пізніше до нас донесли, що сталася якась аварія, і ми знали, що в будь-який момент туди поїдемо. 9 травня ми отримали команду в складі зведеного коростенського загону висуватися на своїх пожежних автомобілях у напрямку Чорнобиля. До нашої колони примкнули пожежні частини Житомира та Малина. Величезною колоною ми вирушили в Іванків, де розгорнули наметне містечко. Ми не знали тоді, що там радіація — ми думали, що там просто пожежа, яку треба загасити, — розповідає ліквідатор аварії на ЧАЕС Олександр Недощак.
Битва за фундамент: як ліквідатори запобігали термоядерному вибуху
11 травня лейтенант Недощак отримав наказ висуватися безпосередньо до зруйнованого четвертого енергоблока. Його група мала забезпечити безперебійну подачу води для бетонування основи реактора.
За словами Олександра, під реактором накопичувалася вода. Якби розплавлена маса пропекла бетон і потрапила туди, міг статися термоядерний вибух, який, за тодішніми оцінками, загрожував би значній частині Європи.
— Там працювали метробудівці та шахтарі, які бетонували основу реактора, щоб плавуча вогняна маса не потрапила в воду. Ми заступили на чергування біля 3-ї години дня, а змінилися наступного дня об 12-й. Цілу добу під реактором. Поруч постійно рухалися БТРи, і хтось із військових наїхав на нашу рукавну лінію – пошкодив її. Ситуація стала кризовою. Ми в лічені хвилини, вночі, знайшли порив, замінили рукав і відновили подачу води. Це були хвилини, від яких залежало все, — згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС.
250 рентгенів у тунелях: Олександр про свою роботу на станції
Наступним випробуванням для Олександра Борисовича стали кабельні тунелі. Навіть через десятиліття він добре пам’ятає цифри, які тоді показували прилади.
За словами ліквідатора, у тунелях радіаційний фон сягав 250 рентгенів на годину. Це рівень, за якого організм швидко зазнає важкого ураження.
— У кабельних тунелях радіація сягала 250 рентген на годину. Симптоматика була одразу: першіння в горлі, легка нудота. Нам давали аптечки з помаранчевими таблетками для захисту від опромінення, але чи допомагали вони? З одягу – звичайна форма, респіратор, протигаз. Але при 30-градусній спеці в протигазі довго не вистоїш. Коли ми рухалися до станції на пожежному “Уралі”, прилад показував 200 рентген. Я кричав водію: “Давай швидше!”, а він каже: “Я все затискаю, але машина більше 60 км на годину не їде”. Вона просто не тягнула в тому радіаційному полі, — згадує Олександр.
Особистий архів Олександра
Секретна доза: писати не більше 0,2 і солдати з голим торсом
Після зміни ліквідатори проходили дезактивацію. Їхній військовий одяг був настільки забруднений, що його одразу вилучали.
— Нам видали білий одяг атомників: білі комбінезони, шапочки, взуття. Наше військове все забрали. Але що обурювало – була негласна вказівка дозиметристам: вище, ніж 0,2 мікрорентгена, в картки нікому не писати. Де б ти не був – у тунелях чи під реактором. Хотіли приховати правду про те, яку дозу отримав кожен ліквідатор ЧАЕС. А ще пам’ятаю хлопців-військових на узбіччі між станцією та Чорнобилем. Вони лопатами шкребли радіоактивний ґрунт. Були в чоботях, штанах з голим торсом. Прямо під радіацією. Де вони зараз? Чи живі ті хлопці? — розповів Олександр.
Побратими, яких забрав атом: “Час йде, потихеньку відходять хлопці”
Олександр Недощак окремо просить згадати тих, хто був поруч із ним у ті дні. Для нього важливо, щоб прозвучали їхні імена, адже багато хто вже не зможе розповісти свою історію.
— Мені незручно казати тільки про себе. Зі мною в групі був Олександр Петрович Мозуль, вже покійний, водій пожежного автомобіля. Йосип Іванович Рудмінський, молодий хлопець, помер позаминулого року. Був дозиметрист Киселевич Юрій Володимирович, Василь Максимович Ковчененко, Євген Миколайович Демко. Згадую Олега Васильовича Шушпана – він теж уже помер. Багатьох уже немає на сьогоднішній день. Здоров’я у всіх підкошене, але ми стараємося триматися на оптимізмі.
Особистий архів Олександра
Ціна порятунку світу: 100 гривень і забуті пільги
Обидва ліквідатори сьогодні говорять, що відчувають себе покинутими. Олександр, як голова Коростенської організації чорнобильців, обурюється розміром допомоги на оздоровлення:
100 гривень на місяць на оздоровлення. Це ціна нашого здоров’я? У нас забрали пільги, забули про наші медалі.
Михайло Степанчук із ним погоджується:
Держава каже, що ліквідаторів море. Але треба розділяти: хто був на самому реакторі, хто був перший ліквідатор аварії на ЧАЕС, а хто просто перекладав папірці. Ми врятували світ, а тепер змушені щодня доводити право на гідне життя.
Головне фото: Віталій Юшкевич та особистий архів Михайла.
Читай також ексклюзивний матеріал Вікон: Страшно було двічі. Розповідь працівників ЧАЕС про окупацію, бурятів з автоматами й колег на ЗАЕС.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!