Три тисячі собак і понад дві сотні котів. Здавалося б, у деяких селах проживає менше людей. Однак у Федорівці окрім чарівних жителів залишився і найбільший притулок для бездомних тварин в Україні під назвою Сіріус.
Як мешканці села, так і тисячі домашніх улюбленців були відрізані від зовнішнього світу протягом 35 днів. Окупація тривала близько двох тижнів, але від того легше не було.
Зранку 24 лютого стало одразу чутно вибухи та запуски ракет. І без новин по телевізору чи радіо стало все зрозуміло. Тікати від переляку хотіли навіть тваринки в притулку.
Проте попри свій страх власниця Сіріусу Олександра Мезінова вирішила залишитися поряд з ними. Хоч спочатку і було відчуття прострації, але зібратися з думками все-таки вдалось.
Їй пропонували виїхати, проте покинути кілька тисяч підопічних було несила. Тому вирішила залишитись та робити все можливе для улюблених хвостиків.
Коли ж усе почалося, я, навпаки, впевнилася в думці, що потрібна тут.
Перша необхідність — найбільші складнощі
Першим нагальним питанням було знайти їжу для тварин. Пощастило, що для котів корм залишився у запасі. Однак з харчуванням собак була біда, оскільки для них провізія закінчилася взагалі.
Олександрі довелось їздити по селах та купувати усе, що можна: картоплю, крупи, буряк та навіть макуху. Раніше усі потреби покривали оптові постачальники, оскільки притулок дійсно великий.
Проте за день стало ще тяжче — міст через річку Ірпінь у Демидові було підірвано. Цивілізація стала віддалятись ще більше.
Світла не стало, а воду брали в озері. Усі працівники робили по кілька ходок, щоб набрати хоч трохи для забезпечення притулку.
Їжі з часом ставало все менше. Щоб нагодувати три тисячі собак, однієї поїздки позашляховиком у сусіднє село недостатньо. Та й купувати вже було нічого.
Доводилось брати навіть цільне зерно та варити з нього густі супи. Воно абсолютно некорисні для шлунку, проте іншого виходу не було.
Раніше можна було підносити долоні до сітки, а тваринки утикались у них носиками. Тепер же вони шукали там щось поїсти. Почали дуже швидко худнути, хтось просто лежав і не рухався. Дехто починав битися зі своїми сусідами.
Однак як їм було пояснити, що навіть людей, які там працюють, годувати нічим? З усіх 20 працівників залишилось на місці 15. Це дійсно багато. Хтось за власним бажанням, а комусь уже не було куди і як їхати.
Боялась Олександра і того, що прийде час, коли їжі не залишиться взагалі й тварини тихо помиратимуть у вольєрах. Від невідомості та відчаю іноді виходило лише плакати.
В очі собакам намагалася не дивитися, бо це було нестерпно. Там стояло німе питання: за що?
Таке ж нерозуміння у них виникало і тоді, коли було чутно обстріли та вибухи. Їм було настільки страшно, що вони просто намагалися втекти. Собаки хотіли сховатися якомога далі від цього гуркоту і жаху.
Момент, коли мовчання врятувало
Коли російські окупанти зайшли у село, то почали встановлювати блокпости та вриватись усюди. Не оминули й притулку. Пощастило, що собак не чіпали. Лише пробили кулями телефони співробітників, щоб не було жодного зв’язку із зовнішнім світом.
У той момент, коли окупанти вчиняли свої безчинства та перевіряли усю територію притулку, усі мовчали. Собаки не видали жодного звуку, коли озброєні вороги бігали повз. Тварини усе зрозуміли.
Вони, як люди, розуміли, що їм потрібно мовчати.
Коли потяглися дні окупації, доводилось і через блокпости окупантів проходити, і вислуховувати численні погрози розстріляти на місці, і рятуватись від вибухів поряд.
Кожен раз, коли вдавалося повернутись до притулку живими, вже видавався дивом. Той раз, коли врятувались від підриву боєприпасів, узагалі тепер вважається другим днем народження.
Раптова свобода та божевільна радість
Однак найбільш надзвичайною виявилась свобода. Вона настала зовсім раптово, хоча чекали на звільнення всі.
Спочатку окупанти змінювали одне одного, потім погрожували приходом каральних загонів. А після цього — просто поїхали. Звичайно, не без сприяння українських військових.
Їм же були божевільно раді. Люди махали, зустрічаючи ЗСУ, а вони у відповідь посміхались. Так було приємно побачитись.
Після цього одразу ж вдалося отримати корм для собак від постійних волонтерів. Його довелося перевантажувати просто через річку в Демидові. На іншій стороні допомагали звичайні місцеві мешканці.
Пізніше з’явився понтонний міст та українські блокпости. Наші військові, хоч і перевіряли ретельно, але все-таки вітали теплими усмішками та побажаннями гарної дороги.
Проте тепер з’явилися важливі питання, які необхідно вирішити попри все. Спочатку відгодувати усіх тваринок, а потім організувати їх евакуацію. Усе це не від страху, а більше задля їхньої безпеки. Оскільки краще відправити їх у спокійне місце зі спрощеною логістикою, аніж перейматись, що хтось знову захоче відправити ракети по найбільш беззахисних.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, як мешканець Маріуполя плив три години крижаним морем, щоб вирватися з блокадного міста.