Сила української жінки: як жителька Гостомеля врятувала сотню українців від депортації

Українці завжди готові прийти один одному на допомогу у біді. Цьому нас навчають змалечку, емпатію ми всмоктуємо з материнським молоком. Особливо чесноти українців проявилися під час страшної війни. Наша сьогоднішня історія — про одну з таких.

Все життя вона працювала вихователькою у дитсадочку. А вже на пенсії очолила кооператив свого будинку. 62-річна мешканка Гостомеля Тетяна Скиба стала справжньою героїнею в перші дні повномасштабної війни.

Вона врятувала більше сотні місцевих мешканців, підтримувала людей, облаштувала підвал та не дала окупантам обдурити місцевих. 

Після звільнення Тетяна без державної допомоги зробила все, аби відновити пошкоджений будинок. Нині вона згадує ті страшні події: ще й року не минуло відтоді, як у її квартирі нахабно жили російські окупанти. Війну тут нагадують місцями пошматовані уламки стіни.

Її чоловік Юрій був тим, хто зафільмував на телефон політ російських гелікоптерів, які потім бомбили гостомельський аеродром. Але виїжджати Тетяна та Юрій не схотіли: не могли покинути будинок та наляканих сусідів.

— Як я могла поїхати, якщо я — взірець для всіх людей у цьому будинку?!

Читати на тему

”Тепло ногам — смерть ворогам!” Історія бойової павучихи, яка навіть у темряві в’яже шкарпетки для військових

Жінка розповіла, як в’яже теплі шкарпетки для бійців, до яких додає побажання.

Росіяни в Гостомелі

25 лютого бої точилися просто біля їхнього дому. Тоді Тетяна згуртувала людей та відкрила для всіх підвал. Разом вони його й прибирали. Згодом навіть облаштували цілий медпункт, бо люди або хворіли, або отримували поранення. 

У нас тут була медсестра Оля, яка надавала допомогу всім: і психологічну, і фізичну, — розповідає Тетяна.

Тоді ж вирішили готувати одну спільну їжу на всіх 46 людей, які жили у підвалі. Найкраще це було робити у квартирі Тетяни, бо у неї ще був газ. 

Готували, розповідає жінка, все: приносили, що могли та у всі жіночі руки ставали куховарити. Розподіляли працю, аби кожен за щось відповідав. 

За кілька днів ситуація у Гостомелі стає ще важчою, тепер з міста неможливо було виїхати. Тоді Тетяна Скиба вирішує впускати до підвалу усіх, хто залишався на вулиці. Вона ж шукала їжу, облаштовувала місце для сну та допомагала з дітьми. 

Після чергового обстрілу їхньої п’ятиповерхівки Юрія Скибу поранило двома уламками. Українського військового, який тоді був поруч, обстріл вбиває на місці, а сусідові Сашку відірвало ногу. 

Тетяна не зневірилася й тоді. Лишилася з людьми у підвалі, коли чоловіка відвезли до шпиталю.

 Уже наступного дня до їхнього двору заїхали БТРи й танки росіян. Зайшли до під’їзду, знайшли Тетяну та спитали: “Хто головний?” А головною була вона. Жінка вийшла до росіян, а чоловікам наказала сидіти у підвалі — невідомо, що б зробили окупанти з ними. 

Тетяна розповідає, як росіянин Дмитро відвів її в бік та почав переповідати методички Кремля.

— Каже: “Ваша влада вас кинула, вона знала, що тут будуть бої, і не вивезла мирних звідси. Я пропоную вам евакуацію до Білорусі”. Але я йому не повірила. Лише попросила час на роздуми.

Повернулася до своїх і попередила, що це може бути пастка. Ми нікуди не поїдемо. В іншому підвалі вже почали складати якийсь список на евакуацію — я порвала його. 

Коли окупант вдруге викликав Тетяну, вона заявила: ніхто нікуди з будинку не поїде.

Порятунок

9 березня був перший “зелений коридор” з міста. Люди з двомісячними дітьми виходили на вулицю, коли над ними розривалися снаряди. Жінка розповідає, що тоді буквально все навколо палало, в кожному приватному секторі стояв ворожий танк або БТР. 

Але вони вибралися. Тетяна радіє, що тоді не дозволила ні собі, ні іншим сісти на автобуси росіян: бо невідомо, чи повернулися б вони ще колись додому. 

У рідне місто Тетяна з чоловіком повернулися аж у квітні. Свій будинок ледве впізнали: без даху, без вікон, посічений уламками. В їхньому домі оселилися окупанти, покрали та винесли абсолютно все, що могли відкрутити чи взяти до рук.

Дах перекрили своїми силами, допомоги у держави не просили. Тетяна каже: ставала на коліна перед продавцями, щоб ті робили знижки. І вони таки йшли їй на зустріч. 

Найбільше жінка пишається власним онуком, який одразу після звільнення Київщини пішов до армії. Тетяна чекає його та вірить у нашу перемогу.

Прикладом української незламності є також й історія жінки, яка на милицях зустріла війну у Маріуполі. Про її порятунок читай у матеріалі.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!