Наша нація споконвіку славиться творчістю та вмінням римувати. Саме у скрутні часи з’являлися чи не найвідоміші твори українських класиків — Ліни Костенко, Василя Стуса, Володимира Сосюри та багатьох інших поетів та поетес.
Сучасні українці теж вдаються до віршування та акумулюють свій біль і горе від війни у римовані рядки, які уже називають Поезією Вільних — воєнною лірикою українства 21 століття.
Збирати вірші про війну взялося Міністерство культури та інформаційної політики України, створивши сайт Поезія Вільних, куди можна надсилати свої поезії. Організатори ініціативи вважають, що саме вірші воєнного часу розповідатимуть нашу історію наступним поколінням.
Після нашої перемоги майбутні покоління мають пам’ятати, крізь що ми пройшли, та надихнутись [нашою — ред.] відвагою і героїчною боротьбою.
Ми зібрали п’ять ліричних творів про українську боротьбу уже відомих українських класиків та нових авторів, котрі у майбутньому, можливо, стануть героями навчальних книг та посібників з історії та літератури.
Ліна Костенко
Мій перший вірш написаний в окопі, надрукований в 1998
Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
Як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
В казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих недитячих вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
Володимир Сосюра
Я знову плачу мимоволі…, 1943
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
“Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… Все клацав їх курок…”
Вона ж як з ночі проказала:
“І не питай мене, синок…”
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… А серце — йок та йок…
“Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?..”
“Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…”
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
“Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…”
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сльози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
Сергій Жадан
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі, 2016
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.
Дарина Кривохатько
Тиждень тому, 2022
Тиждень тому — наче місяць назад.
Місяць назад — наче роки тому.
В мене під вікнами знов чути Град:
Мабуть, сьогодні я точно помру.
В мене в кишенях банкноти й картки.
В мене в наплічнику кішка і крам.
Я так й не встигла купити квитки,
От й ризикую в дорозі життям.
Щоб не здуріти, рахую до трьох.
Щоб не боятись, тримаюсь в руках.
Ми переможемо і з перемог
Відновим будинки в розбитих містах.
Тільки триматись! Ні кроку назад.
Все віддаю — і не шкода.
Тому Вірю в країну із безліччю вад: З нами і правда, і Бог, й ЗСУ.
Звуки лякають звичайних петард
Тих, хто зумів — не загинув в бою.
Наталка Слободянюк
Королева кришталева ходить у броні, 2022
Королева кришталева
ходить у броні.
Королева з міста Лева
зараз на війні.
Комусь квіти, в когось свято
і життя без меж.
А вона із автоматом
в вихорі пожеж.
Промінь сонця вересневий
в погляді завис.
Зглянься, горда королево,
чуєш — відізвись!
Ти ж бо зовсім не сталева
на отій війні.
Королево кришталева,
подзвони мені…
Рвуться сутінки свинцеві,
ворог напосів.
Відчайдушній королеві
не до ніжних слів.
Не минути болю втрати
у найважчі дні.
Не питають у солдата,
як то на війні.
Промінь сонця вересневий.
Телефон мовчить.
Кришталева королева
після бою спить.
Дізнатися ще більше віршів про війну в Україні можеш за цим посиланням, у нашому іншому матеріалі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!