Танцює на протезах: історія ветерана, який став королем Віденського балу

Цьогорічний Благодійний Віденський Бал у Києві зібрав багато гостей, відомих облич і тих, хто звик допомагати тихо, але системно.

Серед них — особливий учасник. Вихід на паркет цієї людини спричинив вир емоцій. Артем Мороз — ветеран ЗСУ, боєць 206-го окремого батальйону тероборони, який під час визволення Херсона втратив обидві нижні кінцівки, але не зупиняється.

Артем продовжує службу, підтримує побратимів у шпиталях, не дає їм опускати рук й доводить: сила волі справді має куди більшу вагу, ніж будь-які обставини. А ще знаходить нові сенси — у танці.

Віденський Бал у Києві 2025

Минулого року Віденський Бал тріумфально повернувся після п’ятирічної паузи, а цьогоріч продовжив добру традицію — вечора, де краса, стиль і світськість поєднуються з реальними справами.

Цьогоріч мета заходу — збір коштів для Фонду СОС Дитячі Містечка в Україні. І вона була досягнута — в результаті благодійного аукціону зібрали понад мільйон гривень.

Одним із найзворушливіших моментів став танець-присвята захисникам України, який виконали ветеран Артем Мороз і хореографиня Поліна Іщенко. Після виступу зал аплодував стоячи, віддаючи шану незламності воїна. А ще, тому що це було приголомшливо, сильно, і по-справжньому.

Кульмінацією вечора за традицією стало обрання принца, принцеси, короля, королеви та амбасадора балу. Це символічне визнання людей, які своєю силою, стійкістю, натхненням, внеском у суспільство, словом — уособлюють цінності, які бал прагне підкреслити.

І саме Артем Мороз став королем Віденського балу 2025. А королевою — Вікторія Манкіл, жінка, яка активно підтримує військових, надає їм обладнання та техніку.

Як танець допомагає змінити ставлення до людей з інвалідністю та що важливого ветеран Артем Мороз хоче донести своїм прикладом — читай далі в ексклюзивному інтерв’ю для Вікна.tv.

Читати на тему

Справжня любов не знає перешкод! Військовий на протезах підкорив Говерлу та освідчився коханій

Розповідаємо про освідчення біля підніжжя Говерли, щемка історія кохання, якому нема перешкод.

— Танцювальна зала для вас — це новий простір? Що ви відчули, коли зробили свій перший танцювальний крок, пригадаєте, коли це було?

— Можна сказати, що я потрапив у шоубізнес. Людина військової справи, яка ще й вирішила навчитися танцювати…

Що змусило? Все дуже просто. Насправді я повернувся з протезування в Америці. Мені трошки пощастило — я отримав чудові протези. І нас запросили відвідати танцювальний захід, який організовувала одна зі столичних шкіл. Мені сподобалося. Я зателефонував директору, питаю:

— Богдане Петровичу, можна спробувати?

А він відповідає:

— Звісно, я тобі підберу тренера.

Так ми й познайомилися з Поліною.

Для мене це був абсолютно новий простір, який відкрив у мені сили, про які я навіть не здогадувався.

Відчув гордість за те, що можу долати виклики та відкривати нові горизонти для себе.

Це сталося під Новий рік у 2023-му — особливий момент, коли люди будують плани на майбутнє, загадують бажання. Для мене цей період став символом початку нового життя, в якому я відкривав свої можливості заново.

— Танцювати — це не лише про рух, а й про відчуття. Що найскладніше у цьому процесі: фізична частина, наявність протезів чи внутрішній бар’єр?

— Найскладніше в усьому цьому — безперечно, фізичний аспект. Людське тіло не створене для протезів, і культі, на жаль, не адаптовані до такого навантаження. Це постійний виклик, це біль, який стає частиною повсякденності. Але з часом вона перестає бути чимось екстраординарним — просто існує як невіддільна частина життя.

— Чи є щось у танці, що змушує вас подивитися на себе інакше?

— Безумовно! Моє життєве кредо — Немає нічого неможливого. І я щодня доводжу це не лише собі, а й тим, хто поруч, тим, хто вагається, хто не впевнений у своїх силах.

Ми самі визначаємо межі своїх можливостей, і головне — не боятися їх розширювати.

Я — інженер-будівельник, маю технічну освіту. Керую будівельними проектами — цивільними, громадськими, промисловими, великими торгівельними майданчиками. Але спортом я займався.

До повномасштабного вторгнення в мене був чіткий режим: понеділок, середа, п’ятниця — тренажерний зал; вівторок, четвер, субота, неділя — басейн і лазня. А тепер додалися танці.

Я точно знаю, що вижив завдяки спорту. І це дуже допомагає багатьом нашим воїнам — як підтримка, як реабілітація.

У моєму випадку — так само. Гарний фізичний стан і відсутність шкідливих звичок рятують життя. Я — приклад цього.

— Як люди реагують, коли бачать вас у танці? Є ті, хто щиро дивується чи не вірить, що це можливо?

— Я завжди відчуваю повагу від оточення. Люди бачать, скільки зусиль вкладається у кожен рух, кожен крок. Як каже моя тренерка Поліна:

Не всі можуть зробити те, що робиш ти, і тим більше на протезах.

І ці слова для мене дуже важливі. Вони нагадують, що я йду своїм шляхом не дарма.

— Як виникла ідея вийти на паркет Віденського Балу?

— Нас запросили організаторки в Україні Лідія Філатова та Світлана Третякова, і ми одразу погодилися. Це був ще один важливий етап у нашій історії.

До цього заходу ми вже мали досвід виступів на великих сценах: брали участь у телевізійному шоу Країна неймовірних людей, виступали на багатьох івентах. Кожен такий вихід — це можливість донести свою історію, надихнути, показати, що в житті немає меж, окрім тих, що ми самі собі ставимо.

— Чи були сумніви, коли ви вирішили піти? Що перемогло в цей момент — цікавість, азарт, чи, можливо, бажання довести собі щось важливе?

— Я переконаний: найкращий спосіб довести, що життя триває — це діяти. Тому у військових шпиталях я показую власним прикладом, що навіть після важких випробувань можна й потрібно рухатися вперед.

Треба не лише мріяти, а й ставити перед собою конкретні цілі та йти до них. І якщо моя історія хоч одну людину підштовхне зробити крок назустріч новому — значить, усе це не дарма.

— Що ви виконали на Віденському Балі? Як проходили тренування?

— Наші тренування проходили у звичайному режимі: у школі Big Dance — робота над технікою. Важливу роль у цьому відіграє місце. Завдяки директору Богдану в нас взагалі є можливість тренуватися, розвиватися, ставити нові танцювальні номери. Це команда людей, яка дає не просто знання, а віру в себе.

Партнерка Артема, хореографиня Поліна Іщенко розповіла, з яким танцем вийшли на паркет Віденського Балу:

— Підготували ліричний та чуттєвий танець, яким ми вже встигли здивувати Європу та Сполучені Штати й нагадати, що війна в Україні триває, і що наші воїни зараз захищають кордони не лише нашої держави, а й усієї Європи.

Цей танець ми присвятили всім захисникам, захисницям, та їхнім близьким, щоб кожен дочекався своїх героїв, і тим, хто повернувся додому “на щиті”.

— У нашому суспільстві є певні стереотипи щодо ветеранів. Чи відчуваєте ви, що ваш танець — це ще й спосіб змінювати ці уявлення?

— Наше суспільство потрібно інформувати про те, що серед нас є хлопці з інвалідністю. Вони не слабші, не менш здібні — вони просто потребують розуміння, поваги та підтримки. І важливо, щоб про це знали якомога більше людей. Адже змінюючи ставлення суспільства, ми змінюємо і самих себе.

— Що стало для вас найбільшою перемогою у цьому балі? Сам факт виходу на паркет, реакція людей, чи, можливо, щось глибше — про власні межі й те, як їх можна розширювати?

— Перемога для мене — це не просто один визначний момент, а постійний процес. Це підтримка побратимів, особливо тих, хто тільки нещодавно отримав поранення і ще не знає, як рухатися далі.

Це коли ти показуєш побратимам і посестрам, що можна танцювати, бігати, водити автівку і бачиш, як у їхніх очах з’являється надія.

Коли хлопці та дівчата, які ще вчора не вірили в себе, сьогодні починають усміхатися — це і є справжня перемога.

Поліна Іщенко додає:

— Для нас справді найбільша перемога — це те, що ми робимо щодня. І те, що Артем своїм прикладом робить людей з інвалідністю помітними та повноцінними членами суспільства. Хочеться, щоб люди перестали ніяково відводити погляд при зустрічі з нашими захисниками та захисницями, а виказували шану та повагу.

— Ви стали королем цьогорічного Віденського Балу. Що зараз відчуваєте?

Чесно кажучи, це дуже неочікувано й бентежно. У мене була, так би мовити, “корона” зеленого кольору — шолом, який захищав від уламків. А сьогодні — ось така почесна місія.

— Насправді я вдячний нашим хлопцям, нашим воїнам, і всім, хто підтримує Збройні Сили України. Саме завдяки їм цей вечір був можливий. Тому мої емоції — це гордість, вдячність і ще більше бажання жити, діяти, перемагати. Слава Україні!

Ветерани (-ки) вчаться жити в нових умовах і шукають опори у спорті, родині, новому захопленні тощо. Як після поранення не втратити бажання жити та що додає сил на шляху в боротьбі з самим собою, показує історія ще одного ветерана, Олександра Кунгурова.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.