Жінки у війську, психологічна підтримка та емоційний стан солдатів: військовий Владислав Пінчук про актуальні проблеми

Війна — це не лише про техніку, стратегії й накази. Це насамперед про людей. Про тих, хто день за днем стоїть на передовій, тримаючи лінію оборони не лише фізично, а й морально. Збереження бойового духу солдатів — завдання, яке не вирішується одноразовою розмовою чи короткою відпусткою. Це системна робота, що вимагає уваги, емпатії та розуміння особистих потреб кожного бійця.

У цьому інтерв’ю разом з Владиславом Пінчуком, капітаном, чинним військовослужбовцем та командиром мінометної батареї 130 батальйону київського ТрО, ми поговоримо про те, як змінювалися підходи до морально-психологічної підтримки в українській армії, чому стандарти НАТО не завжди працюють в умовах нашої війни та як командири на місцях намагаються заповнити ці прогалини.

Ця розмова — не про теорію, а про реальний досвід людей, які щодня працюють над тим, щоб українські захисники залишалися сильними не лише тілом, а й духом.

Психологія військових та вплив новин на це

— Як підтримати бойовий дух солдат на передній лінії оборони?

— Питання достатньо комплексне. Якщо говорити коротко, то наші підходи в цьому питанні відрізняються від підходів НАТО.

В класичних пострадянських і радянських підходах була така посада як замполіт, яка зараз називається заступник командира з морально-психологічного забезпечення. Це людина, що живе з підрозділом, працює з ним і знає кожного бійця особисто, відповідаючи за підтримку загального морального духу солдатів. 

У мене в підрозділі була така людина, і це було дуже зручно та професійно з його боку, адже час від часу у нас були тривалі розмови, де він мені розповідав про особисті проблеми бійців, і що з цим можна зробити.

Чи, наприклад, відпустити бійця на пару днів до сім’ї, чи нехай він запросить дружину десь на безпечну територію і побудуть там декілька днів, аби зняти трохи психологічного навантаження. І навпаки, якщо десь кульгає дисципліна і хтось дозволяє собі зайвого, або є проблеми з вживанням заборонених речовин чи алкоголем, я також про це дізнавався і вживав відповідних заходів.

Прийшла реформа, потрібно відповідати стандартам НАТО, де такої посади немає, а є лише на рівні батальйону група психологічної підтримки. Вважалося, що після бойових дій бійці мають звертатися туди або командири мають відправляти їх на консультацію, де ця група вже проводить тести, відповідну роботу і підтримує належний морально-психологічний стан.

У моєму підрозділі це виявилося не надто робочою практикою, адже коли людина або група не живе з підрозділом і не знає всього анамнезу, що відбувається з бійцем і яка динаміка його стану, то не може ухвалювати відповідні рішення, які можуть допомогти йому або розв’язати нагальну проблему. 

З нашого досвіду, бійці до групи психологічної підтримки зверталися неохоче, для багатьох це армійська рутина, яку потрібно просто відбути й забути за неї.

Тому коли посаду заступника командира з психологічної підтримки прибрали, то рівень психологічного здоров’я і стабільності солдатів дійсно похитнувся в гіршу сторону.

Важливо також усвідомити той факт, що закінчується вже третій рік повномасштабної війни, яка загалом триває понад 11 років, і особливо ті, хто з самого початку воєнних дій у строю, поступово вичерпують свою “батарейку”. Тому наше керівництво вирішило повернути посаду заступника з морального забезпечення.

Отже, будемо аналізувати, як це працюватиме в нових реаліях країни. 

З іншого боку, як командир, я можу спробувати дати бійцям розуміння, для чого вони тут і яка їхня мета. Я часто стикаюся з тим, що солдати, як і всі ми, читають новини, сидять у соцмережах і бачать хаос, який відбувається в інформаційному просторі.

І закономірно з’являється питання: “А що взагалі, для чого ми тут?”.

У мене була одна така розмова, коли боєць був у дуже негативному, фактично в істеричному стані. Це було пов’язано з черговим переїздом підрозділу: знову збирати речі, покидати знайоме місце і їхати в нову невідомість.

Він запитав мене: “Командир, скажи, для чого ми тут, що ми робимо? Мені так погано”.

Ми поговорили, почали розбиратися, для чого ми дійсно тут та які у нас варіанти розвитку. Також поговорили про ворога та існування нашої країни, несправедливість в інформаційному просторі, яку ми бачимо та читаємо. Але чи є це приводом, щоб здатися?

Ця війна — за наше існування. І такими розмовами потроху підтримуєш бійця.

Ще один важливий момент — коли завдання здаються важкими або незрозумілими. Буває, на перший погляд, вони виглядають неправильними або навіть несправедливими.

Але коли ти усвідомлюєш загальну картинку стану справ, стає зрозуміло, що ти — маленький пазлик у великій системі оборони. І твоя робота важлива.

Тому інколи доводиться пояснювати по картах, по ситуаціях, чому ми тут, чому треба виставляти озброєння саме тут і зараз. Звісно, хотілося б, щоб усе було спокійно, без ризиків. Але найважливіше — це розуміння та усвідомлення людьми, для чого вони тут і що вони роблять.

Навіть якщо вони не погоджуються, але розуміють, що завдання правильне, загальний його сенс, це вже працює. А найкращим способом уникнути психологічних зривів — це попереджати їх.

Адже ми знаємо, що чоловіки здебільшого свої внутрішні емоції та переживання тримають до останнього. А коли прорве, тоді, на жаль, вже пізно.

Читати на тему

Підтримка для ветеранів: у Дії запустили нові послуги для колишніх військових і їхніх родин

Нові послуги для ветеранів та їхніх сімей у застосунку Дія.

— Як постійні розмови про перемовини та мир руйнують й без того низький емоційний стан військових?

— Відповіді на це питання лежать на поверхні. Коли в інформаційному просторі постійно шириться думка, що “от-от кінець війни”, “скоро все закінчиться” — це дуже впливає на військових.

Ніхто не хоче ризикувати життям і викладатися на повну, розуміючи, що це й так скоро закінчиться. Вже починається четвертий рік повномасштабної війни й люди сильно втомлені.

Ця прозора надія на скоре закінчення з одного боку й підтримує. Розмови про мир можуть давати надію: приходить розуміння, що війна не буде нескінченною, що є якісь реальні терміни. Це може мотивувати зробити максимум, аби ми вистояли та залишилися сильною й незалежною державою.

Але з іншого боку ми розуміємо, що це може бути неправдою. Ніхто насправді не знає, як воно буде далі. А коли прогнози не виправдовуються — це розчаровує та демотивує. Деякі люди, і це не тільки політики, але й “експерти”, починають говорити про конкретні дати, мовляв, “залишилося стільки-то днів”.

А потім ці терміни проходять, і нічого не змінюється. Знову розчарування, знову відчуття, що тебе обманули. Звичайно, це важко. 

Тому, наше завдання — робити свою роботу. Нам, Силам оборони України, треба захищати свою землю, знищувати ворога і виконувати накази.

Чи буде перемир’я через півроку, через місяць, чи не буде взагалі — це не має значення, адже ми все одно маємо гідно виконувати свої завдання. 

Проблема СЗЧ та як виправити це явище

— Чи було у вашому підрозділі повернення з СЗЧ і як налагодити довіру та комунікацію з такими бійцями?

— Насправді СЗЧ — це дуже неоднозначна історія. Якогось одного логічного алгоритму, що робити з цим явищем, немає. Фактично — це злочин. Адже ти кидаєш своїх товаришів, які на тебе розраховували та мали надії, буквально ти просто йдеш. Але важливо не плутати СЗЧ і дезертирство.

Якщо боєць тікає з вогневої позиції, кидаючи своїх побратимів та оголює відповідальний йому фланг — це вже не СЗЧ, а дезертирство.

А дезертирство — це зовсім інший рівень злочину, що може призвести до полону, втрати позицій або навіть загибелі товаришів. 

Якщо ми говоримо саме про СЗЧ, то важливо розуміти причини такого вчинку. Наприклад, якщо боєць був у СЗЧ, його затримали, перевели в резервний батальйон, і зараз він чекає розподілу — чи варто його брати до себе в підрозділ? 

Для цього треба розуміти причину такого рішення, але жоден СЗЧ-шник не зізнається, що спонукало його на такий крок насправді. Звісно, бувають дійсно поважні причини, але й нерідко це просто страх або спроба уникнути служби.

Випадок з мого досвіду: до нашого батальйону надійшло поповнення, і хоч моя батарея нікого не отримала, інші піхотні роти почали працювати з новим особовим складом. Почалася бойова робота, і один з бійців, якого перевели в піхоту, відмовився виходити на завдання.

Вже мали завантажуватися в БМП, як він каже: “Я не поїду”. Наступного дня його запитали причину, на що він відповів: “Я взагалі-то артилерист, крутий спеціаліст, а мене кинули в піхоту”.

До мене зателефонували й запитали: “Може, ти поговориш із ним? Він наче нормальний хлопець”. Коли я приїхав, боєць мені сказав: “Я мінометник, знаю бусоль, Кропиву, вмію коригувати вогонь, хочу виходити на позиції”. 

Я почав спілкуватись і запропонував перевести його до мене в оперативне підпорядкування, щоб перевірити його навички. Командир роти мене попередив, аби я добре подумав, бо хлопець дуже хитрий і міг обманути. 

Я ризикнув і домовився його взяти на оперативне підпорядкування — якби він за тиждень себе нормально проявив, то залишив би його у своєму підрозділі. Тільки я виїхав за межі подвір’я — боєць зник, автомат залишив, телефон не підіймав. За кілька днів він вийшов на зв’язок — вже в іншому місті, з дівчиною.

Ще одна історія: був боєць, який майже з самого початку повномасштабного вторгнення у строю. Троє дітей та дружина проживають за кордоном. Рік тому він попросився у мене відпустку — поїхати до родини.

Коли боєць повернувся, був дуже задоволений і продовжив службу. Через рік попросився знову — я погодив, і він не повернувся.

Спочатку він не брав слухавку, а потім відповів: “Мені погано і треба операція”. Хоча до цього ніяких скарг не було і людина просто використала мою довіру.

Читати на тему

Скільки військових повернулися на службу після СЗЧ — офіційні дані

Скільки людей скористалися можливістю повернутися до ЗСУ без кримінальної відповідальності за СЗЧ?

— Як проходять адаптацію новоприбулі військові та як знаходити з ними спільну мову?

— Мабуть, десь на кінець другого року війни, як би це не звучало парадоксально, але проблема з нестачею людей перестала існувати в моєму підрозділі. Баланс був завжди приблизно в нулі. Хтось хоче перевестись, хтось йде на довготривале лікування, і приблизно така ж кількість людей потрапляє в підрозділ.

Треба розуміти, що мінометна батарея — це більш безпечна служба, порівняно з піхотними і, тим паче, штурмовими підрозділами. Тобто це підрозділ забезпечення бою і ні в якому разі не тилова служба, адже тут так само йдуть бойові дії й навіть іноді стрілкові бої, якщо фронт дуже швидко змінюється і ворог зайшов кудись у фланг.

Але порівняно з піхотними, задачі мінометників менш ризикові. 

Тому потрапити в мінометний підрозділ охочих набагато більше, ніж потрапити в стрілецьку роту. Раніше велике джерело надходження нових людей складалося з тих, хто вже побував на піхотних посадах і переводиться по стану здоровʼя або через втому. 

Також за весь цей час були і мобілізовані, і добровольці, які прийшли за власним бажанням, шукали собі підрозділ та знаходили мене.

Я проводив з ними співбесіду, ми тиснули одне одному руки, і вони потрапляли до мене. Були навіть випадки, коли своїх родичів запрошували. 

Наприклад, батько запросив служити свого сина, аби він, якщо вже було вирішено про вступ до війська, то потрапив у нормальний підрозділ. Або навпаки, син запросив на службу батька, який був на іншій посаді й перевівся до нас. 

Щодо адаптації, то важливо розуміти, що всі різні, але у мене склався єдиний алгоритм: як тільки людина після навчального центру потрапляє в підрозділ, я хочу, щоб вона якнайшвидше вийшла на бойові у складі команди досвідчених бійців, які дадуть усі необхідні знання, навички та розуміння того, що тут вас підтримають та допоможуть.

Читати на тему

Як зрозуміти, що людина не готова повертатися на фронт — поради для родин військових

Коли людина не готова до повернення на фронт: поради для рідних військовослужбовців.

Жінки у складі підрозділу: психологічний аспект та інші особливості

— Як відбувається підтримка військовослужбовиць на фронті та чи відрізняється вона від тієї, що надають чоловікам?

— Наразі в моєму підрозділі є три жінки, які обіймають бойові посади і працюють на мінометах. Це був новий досвід, коли мій підрозділ мав вакантні посади й не вистачало людей.

На моє рішення взяти жінок у підрозділ повпливало те, що це вмотивовані люди, які самі прийшли до війська і хочуть працювати на бойових посадах. Чому я маю їм відмовити через стать або якесь упереджене ставлення?

Це було б неправильно, як мінімум, за моїми внутрішніми ідеологічними принципами. 

Тоді я погодився, провів нараду з усіма бійцями, сказав: “Так і так, ухвалюю таке рішення — у нас будуть дівчата в колективі”. Я також чітко пояснив, як має себе поводити чоловік на війні, що неприпустимо, які речі не можна робити щодо жінок.

Я не знав, як відреагує колектив, бо люди довго на війні, відірвані від сімей, і хтось міг сприйняти якісь жарти як норму. Я також не знав, якими будуть самі дівчата, наскільки вони будуть сильними, витривалими, чи зможуть сприймати певні ситуації.

Тому я провів нараду, де чітко окреслив кордони поведінки. Не всі хлопці одностайно підтримали це рішення, і дехто висловлював побоювання або невдоволення, але це було командирське рішення, і воно не обговорювалося. 

Я попередив про наслідки будь-якої негативної поведінки щодо них. У підсумку, четверо дівчат (троє нових і одна з іншого підрозділу) долучилися до мінометної батареї.

Якщо порівнювати нових хлопців і дівчат, то головна різниця — в емоційності та часі адаптації.

Зазвичай, коли хлопці повертаються з перших бойових, вони на піднесенні: “Та все нормально, класно! Ми там то зробили, нас там обстріляли, а ми їм зробили відповідь!”. Адреналін — це серйозний медіатор, який штовхає людину вперед. 

З дівчатами було по-іншому. Після перших і других бойових у розмовах з ними було набагато більше емоцій. Вони звертали більше уваги на взаємини всередині групи, могли говорити: “Вона сказала те, вона зробила те, а вона не зробила те і тощо”. Це було для мене новим.

Коли ж період адаптації пройшов, вони стали суперпрофесійними, суперкласними й супердосвідченими мінометницями.

З чотирьох дівчат зараз залишилося троє. Одну перевели в інший підрозділ до чоловіка.

Психологічна підтримка та особливості побуту складається з трьох основних базових речей:

• дівчатам виділявся окремий будинок або кімната;
• якщо всі жили по різних будинках — у дівчат був окремий;
• якщо це були спільні простори, то знаходилися рішення для комфорту.

— На позиціях, у бліндажах — всі були разом, бо там не до приватності. Часто жіночий розрахунок працював у змішаних групах, тому розділяти не було сенсу, а коли по тобі стріляють, прилітають КАБи, дрони, то простір та побутові дрібниці — останнє, про що ти думаєш.

Раніше ми розповідали  про грузинську медикиню, яка взяла зброю в руки заради України: читай її історію за посиланням.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.