Ми досі у смертельній пастці! Інтерв’ю захисниці про покликання жінки на війні та ціну вранішнього лате

У дитинстві не довго думаєш, яку гру вибрати. Ви з друзями просто йдете по звичному сценарію, у якому зрештою колись з’являється так звана “війнушка”. Хоча дехто міг її називати й інакше. Проте зрештою реальний світ змусив колись дітей швидко подорослішати й пізнати справжню війну, а іграшки замінити на справжню зброю.

Військова ТрО на псевдо Майя ділиться, теж колись грала з друзями в цю гру в дитинстві. А коли повномасштабна війна постукала у двері, вирішила: хоче стати частиною спротиву.

В інтерв’ю Вікнам військовослужбовиця Майя розповіла, як театр допоміг їй адаптуватись до армійських буднів, як жінці знайти своє покликання у війську, а також про найкращі та найжахливіші речі на війні й смертельну пастку, з якої доведеться вибратись суспільству.

Ваші розповіді у соцмережах захоплюють, адже усі вони такі різноманітні та водночас сміливі, що люди вже пропонують писати книгу. Розкажіть, будь ласка, чи були ви завжди такою сміливою?

— У дитячому садку ми грали у “війнушку” і я, зазвичай, була конем командира, а мої дві довгих коси були йому за віжки.

У школі якось розфарбувала хлопців татуюваннями за допомогою фломастерів, за що ледь не відрахували.

Коли я стала мамою, я зраділа можливості зануритися у дитинство — і чудили ми вже разом із сином. Ось такий бекграунд.

Ви розповідали про досить різні свої професії, які довелось опанувати. А з дитинства вам ким хотілось стати? Та ким зрештою вдалось попрацювати?

— З дитинства мріяла стати ветеринаром. Як мінімум, лікувати тваринок, як максимум — збудувати своє власне господарство, ферму.

Навіть плани малювала. Але батьки вирішили, що професія бухгалтера надійніше.

Після отримання магістерського диплому пішла працювати туди, де мені було цікавіше. Головним бухгалтером так і не стала.

Працювала моделлю, консультантом, адміністратором та директором в ресторані, менеджером проектів. Пізніше закінчила театральну школу і до всього додалася робота в кіно і театрі.

Як ви вважаєте, які зараз навички з минулих професій допомагають вам у війську?

— Я вдячна своїм викладачам з театрального за всі випробування, що ми пройшли під час навчання — саме це створило потужне підґрунтя для адаптації до армійських звичаїв.

Мені точно було легше, ніж більшості цивільних, що прийшли до армії разом зі мною.

Як ви опинилися у військовій сфері після такого різноманітного шляху в професійному житті?

— З початку 2022 року почали надходити тривожні новини, наші закордонні партнери попереджали нас про небезпеку.

Я вирішила вступити в тероборону, щоб навчитися вправлятися зі зброєю. Хоча подумки все-таки не вірила, що буде повномасштабне вторгнення.

Що вас мотивувало піти в на службу у військо?

— 24.02.2022 у мене вдома лишився мій тато, який тільки почав потроху ходити після операції на серці та мій син, якому тоді було десять років. Мама застрягла на дачі під Києвом.

Про те, щоб поїхати десь за кордон, навіть думки не було. Мені було страшно і я була дуже зла, що якісь нелюди зазіхають на мою землю, мають наміри знищити мій дім та мою родину.

Я пішла у військкомат, бо хотіла стати частиною спротиву, а не частиною стада.

Як ви зустріли перший день повномасштабної війни?

— Тато мене розбудив і сказав, що почалася війна. За вікном було чутно роботу ППО. Я зібрала наплічник, віддала татові всі документи сина, наказала набрати води та зарядити павербанки й пішла у військкомат.

Далі було майже дві доби без сну, бо мені доручили реєструвати добровольців.

Був переїзд з речами на інший ППД (Пункт постійної дислокації, — ред.). Мене сильно рятувало те, що я взяла з собою воду та пакетик з сухариками. Бо нам видали тільки зброю та набої.

Читати на тему

Коли кулі свистять над головою, то вже не важко нести пораненого: сильна історія медикині на псевдо Ангел

Зрозуміла, що не вистачає медиків з освітою. То чому сидіти й не піти? Я можу теж зробити свій внесок, — говорить медикиня.

Як вам зараз працюється у переважно чоловічому колективі?

— У жодній компанії, де я працювала до цього, я не отримувала й десятої долі підтримки, яку маю від побратимів. Тут немає чого додати.

Моя родина і мої побратими дають мені сили на боротьбу. Я особисто знаю найкращих людей на планеті, я бачу їх кожен день. Заради цього варто боротися.

Які ваші особисті переконання та цінності, які ви впроваджуєте у свою роботу у колективі зараз?

Я за чесність та справедливість, на тому і стою.

Якщо я можу допомогти — я завжди це роблю. Якщо не можу — чесно про це кажу.

Які моменти у вашій роботі наразі є найскладнішими? А що навпаки, найбільш приємне для вас?

— Найбільш складно для мене — взаємодіяти з панами при великих погонах, які все життя просиділи на службі, бо не знайшли себе в мирних професіях.

Бюрократія, тупість, невігластво — ось це найбільше дратує. Не всі такі, але, таких досить багато.

З приємного — те, що завдяки ТрО в армії опинилося багато класних спеціалістів, які можуть якісно змінити заскорузлу армійську структуру на більш адаптовану до сучасності. Нам необхідні такі якісні зміни, інакше нам не перемогти.

Часто чую вислови, що війна — явище, яке містить дуже полярні речі, як любов та ненависть, щастя та цілковите горе. Можете зараз пригадати зараз свій найбільш приємний момент у цій війні та найжахливіший?

Найжахливішими були перші дні, коли було незрозуміло, чи доживемо ми до наступного світанку.

Боляче кожного разу, як отримую звістку про загибель побратима, як бачу зруйновані міста, села, спалені поля, домівки. Я навчилася конвертувати злість у дію.

Найщасливіший день був, коли після кількох місяців розлуки я нарешті могла обійняти сина. Я змогла вирватись лише на годину, і весь час ми були поряд і не могли наговоритися та наобійматися.

Радію кожен раз, як вдається закрити збір для моїх побратимів, відчуваю, що це хоч і невеликий, але конкретний мій вклад в нашу перемогу.

Найщасливішим днем буде День нашої перемоги. Тому треба робити все, аби його наблизити.

Бачила, що ви останнім часом ділитесь досвідом з жінками, які хочуть піти в ЗСУ. Які рекомендації на загал ви могли дати жінкам, які прагнуть піти на службу у війську?

— Скажу “очі бояться, а руки роблять”. Так, треба привести себе в нормальну фізичну форму, навчитися вправлятися зі зброєю та пройти навчання тактичній медицині. Таких знань не буває забагато.

Також варто оцінити та зрозуміти, у якому напрямку ви будете дійсно корисними. І йти саме туди. Бо на емоціях довго не витягнеш.

Хтось вбиває ворога з табельної зброї, хтось підвозить БК, хтось лікує, а хтось відповідає за логістику. І всюди потрібні вмілі руки. Знайдіть своє — і вперед.

Зараз вже повно вакансій, можна зустрітися особисто або в режимі відео поспілкуватися з майбутніми колегами, зрозуміти, з ким ви будете працювати.

Не варто вимагати до себе якогось особливого ставлення — ми всі у тут у формі, рівні, брати й сестри.

Нам варто наслідувати приклад Ізраїлю, де жінки мають служити на рівні з чоловіками. Жалкую, що свого часу не закінчила військову кафедру. Це б значно полегшило мій шлях у війську.

На вашу думку, що зараз необхідно зробити українському суспільству, аби вистояти у цій боротьбі за виживання?

Суспільство має зрозуміти, що ми досі у смертельній пастці.

Більшість зусиль, часу, грошей, неважливо, у війську ти чи ні, має бути направлена на допомогу тим, хто воює.

Читати на тему

Голіаф не такий страшний! Інтерв’ю командира бригади Хартія про мобілізацію та майбутнє України на війні

Зараз що з тієї сторони, що з нашої немає стільки сил, щоб щось змінити на лінії фронту, — говорить Ігор Оболєнський.

Має бути змінена норма покарання для корупціонерів, бо ціна цього — буквально людські життя. Викриття нових злочинів обурює і знесилює тих, хто віддає життя заради того, щоб в тилу люди жили своє життя.

Всі мають відчувати ціну вранішньому лате та пробіжки з собакою. За ваше лате сплачено живою кров’ю. Ніколи не забувайте про це.

І те, що зараз тихо, не означає, що завтра у ваш дім не вломиться бурят і винесе все цінне, переступаючи через ваше тіло та тіла ваших близьких.

Нам треба вистояти, перемогти та не залишати цю війну нашим дітям.

Мордор має бути знищений.

А щоб ці слова справдилися в реальності й Україна поборола ворога, підтримувати наших захисників — чи не найважливіша щоденна справа кожного українця та українки.

Захисниця на псевдо Майя просить підтримати її збір на відновлення техніки її підрозділу. Задонатити можна за посиланням на Moнoбанку.

Після нападу Росії 24 лютого добровільно пішла до військкомату й Валентина Коркішко. Там наполегливо просилася на фронт, адже на передовій загинули її друзі та хлопець. Читай історію 19-річної мінометниці Валі, яка нищить ворога для помсти за близьких.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.