Позивний — Одеса, професія — сапер. Воїн 11 бригади ім. М. Грушевського Національної гвардії України, Микола з Одещини, пішов на війну добровольцем. Складна робота, поранення, контузії й непросте відновлення — та він продовжує служити, передає досвід іншим бійцям, навчає і готує новобранців. Хоча вдома чекають дружина і четверо дітей. Далі — його історія. Чесна і справжня.
Хотів служити ще з 18 років
— До початку повномасштабної війни вас щось повʼязувало із військом?
— Зовсім ні. Коли почалась повномасштабна війна, для мене самого було обовʼязковим з’явитися до військкомату й оновити дані. Після цього мене направили на ВЛК — військово-лікарську комісію. Проходив її довго — місяців зо сім. За результатами мені дали статус “обмежено придатний”.
У військкоматі сказали: “Ми зателефонуємо, готуйся”. Ну що ж, зібрав речі — і чекав. І ось на початку 2023-го мені подзвонили й наказали прибути. До того я ніколи не служив, хоча в 18 років мріяв піти в армію. Тоді не склалося. Склалося тепер.
Ще до повномасштабної я всиновив трьох дітей своєї дружини, і вона якраз була вагітна четвертою. Я ніколи не розповідаю їй всього — не хочу, щоб переживала. Тоді сказав просто, що йду служити.
Дітям теж казали, що тато “на роботу”. Але старші доньки все розуміли. Плакали. Просили залишитися вдома.
Коли ми приїхали до частини, я вирішив спробувати піти на сапера. Хотілося чогось серйозного. Хотів себе перевірити.
Спершу нас навчали — книжки, техніка безпеки, інструкції. Потім — полігони, інструктори, навчання. За півтора місяця отримав перший рівень сапера. А згодом й перше бойове завдання.
— Перший свій вихід памʼятаєте? Було страшно?
— Це була ніч, близько другої години. Завдання — замінувати міст. Треба було прокласти мережу, щоб у разі потреби знищити об’єкт. Йшли пішки понад кілометр, так, щоб нас не засікли. Зайшли під міст — а там не колони, як ми думали, а суцільний бетон. Потрібно було імпровізувати, але ми все зробили.
А коли вже поверталися — почались обстріли. Ми почули “вихід” — і буквально за кілька секунд неподалік нас розлетівся будинок. Потім ще два снаряди, але, якимось дивом, нікого не зачепило.
Ось тоді мені було справді страшно. Коли вже повернулися, я хвилин сорок просто сидів і прокручував усе в голові.
Розумів, що наступного разу може бути не так, а набагато гірше. Але ж треба вчитися тримати себе в руках — інакше можеш накоїти біди і собі, і побратимам.Тому треба було вмовити себе не боятись. І поступово якимось чином страх відпустив.
— І все, більше він до вас не вертався?
— У саперів усе дуже точно — кожен рух, кожен крок. У нас було чимало завдань: прочищати посадки, прокладати шляхи. Це непросто. Навіть гілки, що лежать на твоєму шляху, руками чіпати не можна: під кожною може бути щось. Тому ми підривали міни, щоб розчистити місце, яке потрібно. Таких виходів у мене було, може, понад десять.
І ось одного дня, коли я мав відпочити, мене викликали на завдання поза чергою. Нас йшло троє: я, мій помічник, і двоє — як прикриття позаду. Ми мали ставити міну, сіли — і в цей момент починається обстріл. З обох боків автоматні черги. Я бачив, як кулі вгризаються у землю буквально поруч.
І в той момент я молився. Щиро, вперше так щиро. “Тільки не в голову. Хай краще в руку. Або в ногу…”
Ніякої істерики не було. Все — наче в сповільненому кіно. Коли ворог перезаряджався, ми встигли схопитись і відійти. Врятувались. Тоді відчув, що таке справжній адреналін.
І от після цього страх просто зник. Можливо, через те, що тоді вижив. Можливо, бо вже все бачив. Але далі працювати стало легше. Спокійніше. Хоча це не означає, що страху взагалі немає. Просто навчився тримати його в собі.
У роботі сапера головне — увага. І повна тиша всередині. Найменша необережність — і тебе немає. Навіть на полігоні під час навчання бували випадки, коли хтось думав: “Та все нормально, нічого не буде”, а потім ставалося страшне. Ми це бачили.
Треба залишатися холодним. Бо якщо почнеш нервувати, трястися — підеш не туди, станеш не так, схопиш щось зайве. Просто це не минає.
З цим треба навчитися жити. Бо страх не зникає, він є поруч. І твоя робота — не дати йому вирватися.
Як вони дізналися?!
— А як ви дістали поранення? Що тоді сталося, що памʼятаєте?
— Все чітко памʼятаю. Це було 8 вересня 2023 року я мав вести штурмову групу на позицію. За день до цього ми прочищали посадку, готували прохід для атаки. І командир сказав: “Це твоя посадка — значить, ідеш з ними”. Так і вийшло.
Загалом нас було дев’ятеро штурмовиків, двоє саперів, ще один командир і кілька новачків — четверо з них ішли в бій уперше. Ми розділилися на три групи.
Десь о п’ятій ранку почали заходити. І тут один із новеньких, не дочекавшись команди, почав кидати гранати, може злякався… І ворог почав нас жорстоко обстрілювати. За кілька хвилин — двоє поранених. Потім ще й медика зачепило — уламки в руку й ногу, він уже не міг допомагати.
І от в якийсь момент, поки перезаряджалися, було тихо, і ми почули голос з боку ворожих окопів:
Що ж ви так довго?! Ми вас із третьої ранку чекаємо!
Ми перезирнулися — й не повірили. Вони знали, що ми прийдемо. Чекали. Навіть артилерія, яка мала нас прикривати, не змогла цього разу допомогти: вночі її розбили. Ми залишилися без прикриття, проти добре підготовленого ворога. Це було не те щоб страшно — це була велика злість, ми були просто шоковані — як вони дізналися?! І тоді вони почали нас обстрілювати просто зі всього…
Ми почали витягати трьохсотих. Я залишився біля нашого медика. У нього вже було по два турнікети на руці й нозі — важкі рани. Допомагав іще один хлопець — розвідник, який трохи розумівся на медицині. І тут пролунав свист. Приліт. Потужний вибух — 120-й або навіть 152-й калібр. Вуха позакладало.
Я підіймаю голову і бачу, що тому розвідникові осколком майже повністю відірвало руку. Ми кинулися до нього, і тут ще один боєць падає поруч — у нього осколок у шиї, кров тече. І знову приліт. Мене відкидає хвилею, я лечу головою в окоп, ударяюсь, каска рятує, але засипає землею.
Побратим намагається мене відкопувати, а у мене дзвін у вухах, ніс і вуха кровоточать, шия болить так, що не можу поворухнутися, нудить. Розумію — контузія.
І тут знову прилітає. Я відчуваю, що осколки потрапляють в ноги та ділянку попереку. А там портфель висить. А в ньому кілограм тротилу, гранати, патрони, детонатори в колбі. І просто дивом пощастило, що це все не спрацювало, не вибухнуло.
Нам дали команду відходити, а ми просто не можемо цього зробити — стріляють з великокаліберного кулемета з розривними патронами, мавіки, fpv, скиди та все інше… Якось ми звідти вийшли, я непритомнів, мене поливали холодною водою, допомагали опритомніти. Я вже не дуже усвідомлював де ми і що.
Памʼятаю, як я подивився на свою каску, а на ній ззаду дірка, розріз. Виходить, каска витримала, до голови не дістало.
Артою знову накривало, але якось ми вийшли, чекали машину на евакуацію, а потім я зовсім втратив свідомість.
Був наче овоч
— Наступне, що пам’ятаю — я в лікарні. На мені шийний комір, крапельниця, я сиджу у візку. Говорити не можу. Руки, ноги — нічого не відчуваю. Я просто сидів, як овоч.
Мене доправили до Запоріжжя, у 9-ту лікарню. Через день-два поступово повернулася мова, я почав потроху рухати руками й ногами. Лікарі пояснили, що це сильна травма шийного хребця. Нерви були затиснуті. Через це і тромб міг утворитися і навіть крововилив в мозок, що завгодно.
Навіть зараз я не можу носити бронік. Якщо довго стою або чхаю — тіло починає німіти, особливо ноги.
До такої міри, що доводиться хвилин сорок сидіти або лежати, поки знову зможу ходити. Наче відключаєшся.
У лікарні я пробув 10 днів, потім ще близько місяця — у медзакладі МВС. Призначили таблетки, лікування. Додому не поїхав — мене просто виписали. І я сам повернувся у підрозділ. Сказали: “ти вже в нормі”. Але чи був я в нормі — питання.
Після поранення — знову на виїзд. Бо хтось мав це зробити
— І продовжили далі виходити?
— Десь через тиждень після повернення на базу командир підійшов: “Треба виїхати в розвідку, позначити на планшеті мінні поля”. Я сказав: “Добре, спробую”. Пішов я і ще двоє саперів. І випадково натрапили на чужий бліндаж. А там якийсь камуфляж, речі, незрозумілі окопи. Розвернулися звідти швидко.
Вже потім командир сказав, що то був ворожий окоп, нам просто пощастило, що нікого не було всередині.
Я ще їздив до кінця грудня, а 1 січня вже в останнє. А потім перейшов в інший батальйон. Там я вже більше займався не виїздами, а тим, що ми називаємо “майстернею саперів”: переробляли боєприпаси, адаптували їх для дронів, працювали з FPV і мавіками.
Після поранення страх повернувся. Сильніший, ніж раніше. Бо на власні очі бачив занадто багато.
Я був не раз на штурмах, і саме той останній дуже сильно вдарив по нервовій системі. Стало важко — знову з’явився страх зробити щось зайве, помилитися, втратити пильність.
Згодом нас перекинули з Оріхова на Покровськ, Донецька область. У серпні відбулась ротація, і ми поїхали туди. І я скажу чесно — в Покровську було дуже важко. І це досі один із найгарячіших напрямків. Я був на Запоріжжі — там теж непросто, але не так, як у Покровську.
Там навіть серед цивільних були ті, хто, як ми підозрювали, підтримували… Були не на нашому боці, скажімо так. Це складно. Для нас це було не те що прикро, а важко прийняти.
Була така історія. Перебували ми в одному селищі, і на ніч всі машини не ввійшли у двір, поблизу хати. Стояли просто біля дороги. І тоді вранці прийшла інформація: перед тим як сідати, перевіряйте техніку. Тоді під нашою машиною знайшли причепленими декілька гранат… Чи це зробили місцеві — не знаю. Можливо.
— Такі речі демотивують? Чи були моменти, коли сідаєш і кажеш собі — все, більше не можу…?
— Було інше — тиск, коли ти не виконав завдання. Бувало, приїжджаєш назад на базу, а в очі побратимам дивитися соромно. Здається, що підвів. Хоча раціонально розумієш: обставини були сильнішими. Але всередині гризе.
Потім сів, подумав. І сказав собі: “Не вийшло цього разу — вийде наступного”. Головне — йти вперед.
Хтось має готувати інших
— Ну і у мене родина. Дружина, діти. Це те, що змушує тримати себе в руках. Є ще брат — він теж зараз на фронті. Дзвонить, питає, як робити те чи інше. Я пояснюю, ділюся досвідом. І з хлопцями в підрозділі теж: проводжу навчання для тих, хто ще не був на виїздах. Розповідаю, чого чекати. Готую до найгіршого, щоб вони не розгубились, як це буває.
Мене вже не відправляють на нуль, але іноді намагаються — бо досвід є. Зараз робота сапера — розробка та адаптація боєприпасів під FPV-дрони. У нас сапери займаються цим офіційно — це складна, ювелірна робота.
Я думав про звільнення. Хотів списатися. Але потім вирішив залишитися, щоб передати досвід, щоб бути корисним. Не всі мають іти на передову — хтось має готувати інших.
Не знаю, як буде далі. Бо є діти. Є дружина. Є життя. І дуже хочеться якось усе поєднати — не втратити себе в армії й не втратити родину через службу. Це складно.
А загалом, хочеться, щоб війна скінчилась. Просто знаю — буде перемога. Тому що ми українці вперті. І ми ніколи не здаємось.
На Новий рік я записав відео в TikTok — побажав, щоб усі повернулися додому: і ті, хто в полоні, і безвісти зниклі. Щоб всі наші хлопці та дівчата, хто воює — повернулися живими. І щоб Україна була мирна.
Сапери, оператори дронів, штурмовики: війна продовжується, а нашому війську так само потрібні люди. Дізнайся у наступному матеріалі: як правильно підібрати посаду у війську, яка відповідатиме твоїм навичкам.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!