Війна, Канни та жінки: режисер Максим Наконечний про український фільм Бачення метелика та силу нації

Поки на фронті тривають пекельні бої, ми маємо слідкувати за тим, що відбувається у нас у суспільстві, зокрема на культурному поприщі. Ми маємо підтримувати своїх митців, які доносять важливі сенси та голос України до світової спільноти.

Зокрема, йдеться й про кіномистецтво, яке розповідає історії людей, що не можуть самі стати оповідачами. Такою є й українська стрічка Бачення метелика режисера Максима Наконечного.

Бачення метелика — фільм, який виходить в український прокат 6 квітня. Це історія про українську аеророзвідницю Лілю на псевдо Метелик, яка потрапляє в російський полон, після чого повертається додому після обміну полоненими та стикається з новою реальністю та викликами.

А її творці говорили зі світом не лише художніми засобами. Прем’єра картини відбулася на Каннському кінофестивалі, де творці фільму влаштували перформанс із повітряною тривогою, табличками Чуттєвий контент та футболками, щоб привернути увагу до війни Росії проти України.

В ексклюзивному інтерв’ю Вікнам режисер української стрічки Бачення метелика Максим Наконечний розповів, які сенси вкладав у свій фільм, про кіно у світі війни та сильних жінок у мистецтві та реальності.

6 квітня приходьте на наш фільм. Для нас це буде найвища нагорода — увага свого українського глядача. Адже це така розкіш — на зло ворогу жити та дивитись своє кіно у себе вдома.

За останній час у кіно вийшло чимало фільмів про війну. Кожен з них має власну історію, часто особисту для режисера. Як ви прийшли до історії, яку розповідаєте у стрічці Бачення метелика?

— Не можу сказати, що я до цієї історії якось ішов свідомо. Вона сама до мене прийшла, можна так сказати.

Усе почалося з того, що ми з колегами намагались бути залученими в контекст війни ще з 2014 року, бути свідомими та робити як митці хоч щось.

Я монтував документальний фільм про жінок-військових, про невидимий батальйон. Просто переглядав раз-у-раз сцени з їхнього життя, переслуховував їхні фрази та репліки, їхні якісь ідеї.

Так до мене й прийшла ця ідея. Зокрема, після фрази однієї з героїнь цього документального альманаху, коли вона сказала, що для неї найстрашнішим був полон. Я почав шукати, а що ж таке страшне чекає на жінку-військову в полоні.

Так до мене сама прийшла ця початкова колізія фільму. І вже потім вона розвинулась у сценарій.

Раніше ви теж займалися створенням кіно про війну, але як продюсер. Чим вирізняється новий фільм від інших історій? У чому його унікальність?

— По-перше, я думаю, що це ігрове кіно. Це нереальна історія, абсолютно вигадана, але вона цілком могла б статися у наші часи під час російсько-української війни, коли вона ще була локалізована на Донбасі. Але вона, звісно, виділяється, як на мене, цією жіночою перспективою.

Про війну оповідь ведеться від особи жінки. Головна героїня — жінка, і це розширює перспективу та доносить глядачам, що війна стосувалася всіх нас ще давно з 2014 року незалежно від статі, віку та всього іншого.

Ця перспектива та жіноча оптика війни все ж таки відрізняється. Вона сильна у своїй вразливості, тому що все ж таки привертає до себе додаткову увагу.

Усі реальні жінки-військові, яких я знаю, здатні перетворити це на свою силу. І мене це теж вражало та вражає досі.

Та поки намагаємось через кіно донести певні сенси за кордоном, нас не так часто чують. Це можна було помітити з досвіду Оскара. Коли ви презентували свій фільм у Каннах, як тоді реагувала аудиторія та ваші колеги?

— Скажімо так, саме на фільм аудиторія реагувала дуже добре та чутливо, напевно. Та для мене було досить дивно, що фестиваль не передбачає спілкування з автором після показу. В принципі фільми міряються тим, у кого була довша овація. І я навіть відчував певний примус у цьому.

Але взагалі Канни — це дуже протокольна подія. Там так само як на Оскарі є червона доріжка.

Уся ця фабрика мрій витрачає дуже багато ресурсу на підтримку ілюзії своєї значущості.

Існує ось цей контраст, що ми намагались говорити про якісь речі значущі як мінімум для нас, хоча ми знаємо, що вони в принципі значущі для світу загалом. І коли люди питали, а що пріоритетніше: сказати, що десятки тисяч людей прямо зараз гинуть, чи не порушити протокол, — то це був дисонанс когнітивний та емоційний.

Але врешті ми спромоглися зробити якось це висловлювання. Не на головній доріжці фестивалю, бо там взагалі як режимний об’єкт, більше ніж завод Артем чи тощо.

Попри все ми намагались ставитися з повагою до цього всього. Бо так чи інакше це певна традиція. Це бачить уся Франція, яка намагається також, маючи сентимент до своєї минулої величі, підносити на п’єдестал усі свої здобутки, зокрема й батьківщини кінематографа.

Ми з повагою ставилися до цієї кінематографічної традиції, але намагалися бути якомога гучнішими.

Передусім ми намагалися говорити за допомогою свого фільму, який є висловлюванням, причому не тільки громадянським чи соціальним, але й мистецьким. Але також ми закликали світову спільноту звільнити Тайру, яка ще тоді, на жаль, перебувала в полоні.

Перед прем’єрою ми намагалися звернути увагу на той факт, що світова спільнота відвертається, їй незручно та бентежно дивитися на те, що відбувається з нами. А це наша реальність. За цим фільтром “некомфорту” стоять живі люди, цілі життя та історії.

А перед червоною доріжкою якось оглядають чи що?

— Так. Якщо у тебе, наприклад, якісь політичні гасла на одязі, то кажуть, що ти не можеш пройти.

Там дуже багато охорони, ходять зірки. І не дай Боже ось цей плин буде порушений.

Там просто як мінімум — багато грошей. А де багато грошей — там багато страху.

Читати на тему

Мій голос проти війни! Режисерка фільму Клондайк про номінацію на Оскар, долю української культури та жінку на війні

Марина Ер Горбач розповіла, як створювала кіно про трагедію MH-17, як намагалася донести світові правду про війну в Україні та якою бачить українську культуру у світовому контексті майбутнього.

Розкажіть, будь ласка, з чого ви починали роботу над такою, скажімо, жіночою історією, щоб все ж таки зрозуміти, як жінка сприймає та переживає війну?

— По-перше, я доволі багато наслухався, як жінка сприймає та переживає війну, під час монтажу. І потім уже моя колега, яка є співзасновницею нашої продакшн-компанії, Аліна Горлова, зробила документальний фільм Явних проявів немає. Він також про жінку-ветеранку, яка бореться з посттравматичним синдромом.

Далі у нас було істотне дослідження. Я запропонував писати разом сценарій Ірині Цілик. Вона українська режисерка та письменниця, цьогоріч отримала Шевченківську премію.

Не те щоб я прямо свідомо намагався залучити багато жінок до роботи. Я просто в принципі дуже багато працюю з жінками. У нас в продакшні, у знімальній групі багато жінок. Ми всі ровесники та ровесниці.

Тому далі ми вже почали дослідження, просто спілкувалися з реальними людьми, які мають певний досвід, що стосувався нашої історії.

Просто намагалися налаштувати такий інклюзивний процес, включити всі ці досвіди так чи інакше у канву створення цього фільму. Щоб дійсно історія фільму, атмосфера у кадрі, наш взагалі підхід до створення цієї історії були правдивими у своїй чутливості. І щоб ця правдивість була делікатною.

Наскільки я знаю, фільм Бачення метелика вже показували на Київському тижні критики. Чи приходили військові? Можливо, щось говорили, як вони ставляться до цієї історії?

— Багато військових як жінок, так і чоловіків, уже бачили фільм. Вони кажуть, що дійсно це правдоподібна історія.

Кажуть, що це один з небагатьох фільмів, який репрезентує їх (військових, — ред.) та реальність, у якій жили військові та всі люди, яких війна стосувалася з 2014 року.

Ця реальність була репрезентована у фільмі, і я був радий це чути.

Звісно, багато людей кажуть, що цей фільм непростий, але потрібний. Тому мені було важливо почути саме думки військових людей, зокрема й тих, які знімалися у нас, які працювали на майданчику та які нам допомагали під час дослідження та створення цього фільму.

До речі, про роботу з акторським складом фільму. У вас досить різні персонажі, як професійні актори, так і волонтери, активісти чи, наприклад, режисерка Наталка Ворожбит. Як вам працювалося разом?

— Чудово нам працювалося разом. Я був дуже радий, коли вона мала якісь пропозиції та думки.

Я не авторитарний режисер. Можна навіть сказати, що лінивий (сміється, — ред.).

Якщо людина — правильна, яку я підібрав та зрозумів, що вона підходить проекту та історії, яка горить історією, і вона щось пропонує зробити ще й за мене, то я буду просто щасливий (сміється, — ред.). То я, звісно, жартую.

Дійсно знімати драматургів та режисерів — це дуже плідно, цікаво. Та й Наталка не єдина непрофесійна акторка. У нас ще були люди з цеху кінематографічного.

А були люди взагалі непрофесійні актори — військові, колишні громадські активісти, колишні полонені у певних епізодичних ролях. Або ж взагалі лікарів грали лікарі.

Ми були відкриті насправді та якось точково підходили до кожної ролі та кожного епізоду. Намагалися визначити, що саме потрібно зараз: чи досвід, чи фактура, чи майстерність акторська, чи просто розуміння теми та об’єму.

Були гнучкі й відкриті та зібрали дуже цікавий ансамбль. Думаю, що глядачі та глядачки впізнають не тільки Наталку Ворожбит, але й Мирослава Гая, який теж зараз у ЗСУ. А також Романа Сініцина — голову військового напрямку фонду Сергія Притули. Та ще багато кого.

Дуже класний зібрали ансамбль. Це одне з найбільших задоволень з фільму було.

Виконавці головних ролей все ж таки не військові, та їм потрібно було показати той біль, який переживають люди, які повертаються з передової чи полону. Як ви направляли акторів у цих емоціях?

— Знову ж таки для мене головним було, по-перше, переконатися, що ці люди, актори Ріта та Любомир (Маргарита Бурковська та Любомир Валівоць, — ред.) — виконавці ролей Лілі та Тохи — вони мають певне ставлення до цього контексту, мають певну позицію і що вони прагнуть не тільки роль отримати, але й висловитись якось.

І знову ми проводили дослідження, копались та дуже багато обговорювали. Також вони окремо, не зі мною, навіть з власної ініціативи, спілкувалися з військовими, ветеранами, колишніми полоненими. І через це отримували цей необхідний об’єм.

Ріта ходила на вишкіл чотириденний до Госпітальєрів. Любомир також займався та проходив свій вишкіл. Незважаючи на те, що їм не потрібно було щось таке робити в кадрі, адже у фільмі немає кадрів бойових дій або чогось такого. Але просто, щоб отримати це розуміння.

Тому що нам було якраз найважливіше отримати цей об’єм певний, який люди живі, яких ми бачимо кожен день, зустрічаємо, несуть в собі та за собою. І це була наша основна ціль.

Багато грали сцен, яких не було в сценарії, або ж деколи грали, що було до чи після події. Тобто якось намагалися вибудувати таке середовище, наповнити його цим об’ємом, змістом, про який ми хотіли робити кіно.

Ми не те щоб багато імпровізували на майданчику знімальному, але головне було мати це відчуття свободи. Хіба на репетиціях ми багато імпровізували, а потім уже прийшли на майданчик готовими.

Навіть я знаю, що дуже багато хто з режисерів, особливо так буває з дебютними роботами, знімає фільм на дві з копійками години, а потім сидить та думає, як це порізати.

Ми вирізали лише дві сцени, які були несуттєві. А в принципі я б сказав, що фільм як був написаний, так він і знятий.

Читати на тему

Зйомки стали підготовкою перед повномасштабною війною — Алдошин про фільм Снайпер. Білий ворон

Актор Павло Алдошин розповів про те, як знімалась стрічка, а також як досвід у фільмі допоміг актору на реальному фронті.

Виходить, від початкової ідеї до кінцевого результату не дуже багато змінилось?

— Відсотків десять. Але початкова ідея, звісно, змінилась. По-перше, було чотири варіанти сценарію. Від самого початку я мав фабулу, тобто ключові поворотні події сценарію. Але, звісно, зі співсценаристкою Ірою та головною акторкою Рітою ми наповнювали це все якраз такими деталями та об’ємом, повітрям.

Та всі поворотні точки сюжету були з самого початку. Дуже довго я крутив фінал, можна так сказати. Тобто як саме його подати.

Теж така у фільмі є метафізична площина — сни та видіння головної героїні. Ми дуже багато говорили, чи треба її лишати, чи залишити історію суто у площині реалістичній. Але я наполіг на тому, що треба лишати сни, й врешті вони виявились дуже дієвими.

Особливо навіть після того, як він був закінчений та був випущений у 2022 році — році повномасштабного вторгення Росії в Україну. Виявилося, що навіть якісь сцени є чи не найдоречнішими у фільмі.

А чи мали ви референси у візуальному плані? Тому що коли дивишся фільм, то можеш знайти для себе якісь схожі моменти з іншими кадрами та стрічками.

— Ми дуже багато орієнтувались на документальні фільми про війну на Донбасі та на власний матеріал зокрема. І на різні медіа, тому що нам було важливо насамперед зробити цю історію такою, щоб вона виглядала реалістично. Нібито навіть це документальний фільм.

Якщо не сильно розбиратися, що таке документальне кіно, то може здатися, що це воно. А вже потім стає зрозуміло, що все-таки дистанція досить близька.

Але так, ми орієнтувалися дуже багато на документальні фільми. Наприклад, Зошит війни Романа Любого, Війну химер тандему матері та доньки Старожицьких. На фільм Явних проявів немає Аліни Горлової я дуже орієнтувався. Одна з вирізаних сцен навіть містила пряму цитату, відсилку до цього фільму.

З ігрових робіт я б виділив фільм литовського режисера Шарунаса Бартаса Іній, він теж про війну на Донбасі. Фільм Лінна Ремсі Тебе тут ніколи не було — він візуально теж стилізований, але за тематикою нам підходив.

Ще хотіла запитати про назву. Бо, як на мене, видалось цікавим, що стрічка називалася Спас. З першого погляду це трохи далі від історії, про яку йдеться, ніж остаточна назва Бачення метелика. Чому від початку ви хотіли назвати фільм Спас?

— Тому що від початку я був теж трохи далі від історії, напевно. Я просто написав цю історію і думав, що назві легше прийти, коли є готовий твір.

Але на момент, коли я написав фабулу сюжету, то подумав, яке слово може найорганічніше охарактеризувати те, що відбувається у фільмі. Тобто це акт порятунку самої себе героїнею та її близьких. І так з’явилася назва Спас.

Воно все одно має такі релігійні конотації, проти яких я нічого не маю, але вони зайві саме у випадку нашого фільму. І ми передбачали, що це фестивальне кіно й нам доведеться його показувати за кордоном. Назва Спас не дуже була б зрозуміла іноземним глядачам.

Уже потім я придумав назву Бачення метелика й дуже задоволений нею, тому що вона багато сенсів у себе вміщає. По-перше, стає зрозуміло, що це історія цієї головної героїні, розказана саме її перспектива, її бачення власне буквально.

Також вона має конотації з одного боку технічні, а з іншого — містичні. Мені це теж подобається, бо й у фільмі стикається містичне та технічне.

І дійсно це каже про унікальність героїні, що вона має певні властивості, що вона бачить трохи більше за інших. Не можна сказати всупереч або завдяки своєму досвіду, але вона точно має бачення себе, свого життя, за яке вона бореться впродовж фільму, та набагато ширше бачення реальності нашої. І я дуже радий, що назва це транслює.

А те, що героїня якраз така небагатослівна зі своїми близькими, це як прояв її сили, незалежності? Чи це більш мистецький крок, щоб не все спочатку розкривати глядачам?

— Це просто прояв її особистості. По-перше, я дійсно не дуже прихильник такого кіно, у якому всі дуже виразні, експресивні. Це далеко не завжди доречно, особливо коли працюєш з такими делікатними темами, таким матеріалом.

Треба зберігати певну дистанцію, делікатність, терпимість. Думати про етику зокрема.

Якби ми зіграли це суперекспресивно, якби Ліля дуже страждала або злилась, це був би моветон як мінімум.

По-друге, ми спілкувалися з багатьма людьми військовими та ветеранами. Ці люди навіть всередині себе зберігають дистанцію до цього свого досвіду. А вже коли йдеться про винесення його назовні, то люди дуже обережні. Особливо якщо це дуже якийсь травматичний досвід, як у випадку Лілі.

Люди тут дуже обережні у взаємодії із зовнішнім світом. І насправді це свідчить про зрілість, про повагу до себе, свого досвіду та оточення. Також це описує те, що далеко не кожен та не кожна можуть цей досвід зрозуміти та осягнути, тому з ним теж треба бути обережним.

По-третє, Ріта не грала когось. Не було якогось конкретного прототипа у героїні Лілі. Цей весь об’єм, досвід та матеріал вона транслювала через свою певною мірою унікальну природу.

Це просто не дуже властиво нашому українському кіно, але ми навпаки раді, що показали, що можна ще й так — не надриватись. А можна просто жити в кадрі, дихати й не треба “пижитись”.

Якщо вже говорити про українське кіно, ви сказали, що військові, які пережили досить травматичний досвід, не завжди можуть себе до нього підпускати. Чи не здається вам, що тоді українське кіно показуватиме та розказуватиме історії, які не можуть напряму розповісти самі військові?

— Так, насправді це одна із функцій кіно та мистецтва загалом. Можна непрямо рефлексувати, ретранслювати та аналізувати емоційно, розумово, іноді навіть духовно, певний індивідуальний чи навіть колективний досвід та змушувати їх розвиватись у своїй парадигмі.

Я думаю, що кіно та взагалі мистецтво — це один зі шляхів, як ми можемо працювати в умовах того, наскільки нас вразила війна.

Читати на тему

Українське кіно на Оскарі-2023: історія фільму Будинок зі скалок від його режисера

Режисер та український продюсер Азад Сафаров розповів про Оскар-2023 та історію створення кінострічки Будинок зі скалок.

Ви говорите про те, що хотіли б розповісти про порятунок головної героїні. Як ви вважаєте, вона все ж таки знаходить наприкінці свій порятунок?

— Авжеж. Попри всі численні морально-етичні виклики та ідеологічні проблеми, вона зберігає свою гідність, самоповагу.

Вона зберігає здатність ухвалювати сама власні рішення. Тому що для жінки у її статусі, положенні, з її досвідом є тиск.

Ми намагались зобразити цей суспільний тиск. Дуже часто він відбирає їхню суб’єктність частково або повністю.

А вона зберігає власну суб’єктність, здатність ухвалювати власні рішення та слідувати за ними. Жити власне життя. Подекуди воно незрозуміле, подекуди може викликати якісь запитання, дисонанс, дискомфорт.

Але, окрім цієї жінки передусім, ніхто не має права вказувати їй, як жити, як боротися за себе. А вона продовжує боротись та зберігати таку здатність та бажання.

Певною мірою ми можемо провести паралелі з нашою країною, суб’єктність якої є насамперед головним об’єктом, який атакує Росія.

Що вони хочуть зробити — позбавити нас суб’єктності. Ми кажемо, що хочемо бути незалежною країною, самі визначати вектор свого розвитку — хочемо в ЄС, НАТО, узаконювати медичний канабіс, одностатеві шлюби. Ми самі вирішимо. А Росія каже: “Ні”.

Я сподіваюся, що так само, як Ліля зберегла свою суб’єктність та здатність боротися, так і Україна збереже себе.

Тобто можна зрозуміти, що ця історія Метелика — це локалізована історія боротьби України. Правильно?

— Зокрема. Але знову ж таки у мене не було такого наміру. А коли я вже написав цю історію, то зрозумів, що для мене це був такий пошук морального орієнтира.

Пошук когось, на кого ми могли всі орієнтуватись, живучи у повоєнному суспільстві, наповненому дуже непростими викликами та питаннями, на які немає однозначних відповідей.

Тобто у нас повно запитань, на які є однозначні відповіді, особливо у людей на полі бою, які боронять нашу державу та боронили вісім років до того. Але тут у суспільстві багато дуже запитань, на які немає однозначних відповідей, на жаль. І це дуже бентежить.

Тому я був у пошуках морального компаса. Я так зрозумів, що Ліля прийшла до моєї голови як уособлення цього орієнтиру.

До цього фільму ви вже знімали стрічки про війну. А далі у вас уже є задум для наступної роботи?

— Як більшість українських кінематографістів, зараз я разом з колегами Лізою Сміт, Аліною Горловою та Семеном Мозговим робимо колективний документальний проект. Бо зараз війна є домінантою.

Хтось у соцмережах дуже добре написав, що війна є старшою мастю та криє будь-які контексти. Вона є визначальною так чи інакше.

Але якщо говорити про ігрове кіно, то хочеться вже після дебюту такого відвертого та реалістичного говорити про це якимись іншими інструментами та випробовувати цим свою майстерність. Хочу подавати глядачам різні контексти у різних формах.

Бо коли бачиш війну у стрічці, по телевізору, ще і дивитися на неї у мистецтві — непросто. Тому я шукатиму інші шляхи, задумав навіть одну комедію. Але війна так чи інакше буде присутня. Вона визначатиме вектор робіт та їхнє забарвлення.

На вашу думку, яким має бути фільм про війну в Україні?

Фільм про війну має бути таким, про який щонайменше тричі подумали перед тим, як його зробити. Він має бути чесним.

Я не думаю, що є якісь закони та універсальні правила, які можна застосувати до виробництва фільмів про війну. Навіть великі дискусії точаться про своєчасність тих чи інших тем або ідей.

Думаю, що не можна визначити своєчасність. Якщо якась історія потрібна формується, то значить її час прийшов.

Але, звісно, фільми про війну не мають бути кон’юнктурними, нечесними. Тут треба подумати тричі на кожному етапі. Думати про себе, команду, співавторів — хто робить це кіно та навіщо.

Коли, як ви кажете, масть війни почала крити все у вашому житті? Відколи ви ведете відлік? Та як змінилась ваша буденність після 24 лютого?

— Для мене повномасштабне вторгнення не стало сюрпризом, бо ми з 2014 року разом з колегами називали це війною, їздили в зону бойових дій, бували на позиціях у наших військових, у прифронтових містах. Бачили ці руйнування. У мене дуже багато знайомих та друзів переселенців.

Документальні фільми нашої продакшн-компанії, що зроблені до 2022 року, — вони про війну. Я також зрежисував теж документальний альманах про ЛГБТ+ військових, один фільм про переселенців з Донбасу. Тому для мене ця реальність була визначальною і до 2022 року.

Напередодні 24 лютого ми з друзями зібралися, усе обговорили, походили та перевірили мапу бомбосховищ. Зібрались разом у нас вдома на кухні, кожен та кожна відзвітували про склад своєї тривожної валізки, розійшлися.

Я ще тоді сів дописувати свою заявку на наступну ігрову роботу. І потім, коли вже ліг спати, то не встиг заснути, як почув перший вибух. Тоді ми з дівчатами, з якими винаймаємо квартиру, піднялися, посиділи трохи у ванній, потім побігли в метро. Трохи прийшли до тями та почали знімати. Потім уже думали, чим ще можемо бути корисними.

Читати на тему

Зупинити Голіафа: документальний фільм про війну та провал російського бліцкригу

Зупинити Голіафа: про що фільм та де можна подивитися.

Ви зараз, наскільки я розумію, проводите теж збори?

— Не так багато, якщо порівнювати з моїми друзями, колегами та іншими волонтерами. Просто у моїх друзів ще з 2014 року була громадська організація Спільна мета.

Насправді мої колеги Аліна Горлова та Ліза Сміт роблять значно більше у Спільній меті. Я вже напохваті чи просто розповсюджую інформацію.

В принципі намагаюсь робити те, що має робити кожен свідомий громадянин чи кожна громадянка, які наразі не у війську.

З ваших слів можна зрозуміти, що вас усе-таки оточують сильні жінки. Тому не дивно, що ви зняли саме такий фільм. А яка, на вашу думку, українська жінка? У чому її сила?

— У чому сила української жінки? У тому, що й сила українського чоловіка, напевно. У якійсь незалежності, самостійності, здатності до саморефлексії, дуже багато у гуморі, піклуванні про ближніх. Але сила українських жінок у самовідданості та незалежності.

Залиште українську жінку у спокої, й вона покаже вам свою справжню силу.

Також раніше відомий український режисер, актор, а зараз військовий Ахтем Сеітаблаєв в інтерв’ю розповів про фільми теперішніх подій, готовність до війни, а також роботу з актором Пашею Лі.

---

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!