Сьогодні, 27 березня, у Великій Британії відзначають День матері. Перша леді України Олена Зеленська розповіла для британського видання Daily Mail, що зараз відчуває українська мати.
Запитайте будь-яку матір, що для неї найдорожче на світі, і я впевнена, що ви почуєте одну відповідь: діти. Але ця страшна війна означає смерть для дітей.
“Мертві” і “діти” — ці два слова відмовляються стояти поруч. Як мама я знаю, що їх неможливо навіть вимовити. Це означає розбиті серця, розбиті сім’ї та розбиті долі.
Тепер я маю розповісти світу про Алісу з Охтирки. Вона не дожила до восьми років — загинула під час обстрілу свого міста разом з дідусем, який накрив її власним тілом.
Мушу розповісти про 18-місячного Кирила з Маріуполя, якого батьки під обстрілом доставили до лікарні, але медики не змогли врятувати його.
Про киянку Поліну, яка загинула від обстрілів на вулицях разом з батьками та братом. Про 14-річного Арсенія, якому в голову влучив снаряд. Під сильним вогнем швидка просто не змогла до нього доїхати, і він помер від втрати крові.
Є ще більше дітей, про які я можу вам розповісти. Шестирічна Софійка та її півторамісячний брат були розстріляні окупантами разом з мамою, бабусею та дідусем, намагаючись виїхати з Нової Каховки, біля Дніпра, на своєму автомобілі.
Ці імена не повинні стати статистикою. За невідомими вам цифрами стоять жорстоко обірвані життя дітей.
Щонайменше 38 дітей було вбито, коли я вперше про них заговорила. Зараз, поки я пишу, переді мною фотографія 11-річної гімнастки Катерини Дяченко.
Її будинок обвалився під час обстрілу. Вона стала 135-ю українською дитиною, вбитою Росією та її загарбницькою війною.
У Львові посеред тихого майдану розклали 109 порожніх колясок, щоб вшанувати дітей, убитих Путіним. Це було жахливе видовище.
Фото: УНІАН
Мене запитали, чи плачу я на війні. Так, я плачу. Нещодавно я побачила могилу у дворі звичайного житлового комплексу. На ній була саморобна табличка: “Мама. Син”. Обидва віддали своє життя.
Так сусіди ховають загиблих під постійними обстрілами в наших містах: Маріуполі, Бучі та Гостомелі.
У перші дні війни ми зрозуміли, що Росія вбиває мирних жителів. Той факт, що Росія робить це так цинічно і свідомо, досі шокує. Зараз нашим дітям безпечніше народжуватися в бомбосховищах, ніж у лікарнях. Адже Росія бомбить пологові будинки.
Ви, напевно, бачили фотографії розбомбленого пологового будинку в Маріуполі та закривавлених жінок, які стали жертвами того нападу.
У Росії було достатньо цинізму, щоб відкинути це як постановку, трюк, адже на фото була відома блогерка. Вона потрапила туди, щоб народити дитину. І вона народила. Але вже в умовах зруйнованої лікарні.
З початку війни народилося 15 тисяч українських дітей. Уявіть собі, 15 000 дітей не знають, що таке мир. І замість мирного неба вони бачать бетонну стелю темного підвалу.
Нещодавно мене зворушила фотографія мами з Києва. Коли ракета влучила в її житловий будинок, вона накрила новонароджену доньку, захищаючи її від уламків. Порізану осколками жінку ЗМІ доречно назвали Київською Мадонною.
Є й інші діти, які, окрім жахів цієї війни, страждають ще й на важкі хвороби. Бомбосховища стали онкологічними закладами для дітей, хворих на рак.
Деякі наші маленькі пацієнти мали лише дві-три дози хіміотерапії, коли почалася війна. Для них все перервалося — і їхній прогноз зараз виглядає похмурим.
Після мого прохання про допомогу Україна евакуює дітей з невиліковними хворобами чи іншими важкими станами в безпечні місця в Західній Європі. Їм потрібно здобути власну перемогу, поки ми, батьки, здобудемо для них спільну перемогу.
Через війну половина українських дітей стали “міжнародно переміщеними особами”. Зараз ви побачите багато з тих дітей у своїй країні — дітей з дорослими очима, тому що вони бачили смерть.
Якщо ви бачите таких дітей і таких матерів, чиї батьки залишаються тут захищати країну, допоможіть їм знову зігрітися. Покажіть їм, що на світі є безпечні місця і порядні люди: люди, які не радіють чужому болю.
Те, що відбувається в Україні, — це не лише злочин Путіна. Він викрикує накази. Його солдатів посилають на вбивство — тисячі молодих хлопців і чоловіків: самих синів і батьків. Їхня власна воля пригнічена.
Фото: Олена Зеленська / Instagram
Я запитала російських матерів: як їм те, що їхні сини вбивають наших дітей. Кидають на них бомби, шматують мінометами. Жодна мати не хотіла б, щоб її дитина була вбивцею дітей. Навіть не за щедрі винагороди, обіцяні Путіним.
Але поки що я чую лише глухе мовчання від російських матерів. Вони налякані чи байдужі? Навіть уявляти не хочу, бо не знаю, що гірше.
Коли в Росії говорять, що їхні війська не завдають шкоди мирному населенню, я прошу показати їм фотографії дітей, викрадених у нас.
Покажіть їм обличчя українців, які щойно почавши дихати, були жорстоко позбавленні можливості вирости.
Скільки ще дітей має загинути, щоб переконати російські війська припинити вогонь? Скільки ще дітей мають бути вбиті російськими солдатами, перш ніж їхні матері виступлять проти цієї війни?
Фото: Олена Зеленська / Instagram
Прошу пам’ятати й повторювати цю страшну істину: російські загарбники вбивають українських дітей. Розкажіть це російським мамам, щоб вони знали, на що саме відправляють своїх синів в Україну.
Покажіть ці обличчя російським жінкам — і нагадайте їм, що їхні чоловіки, брати, співвітчизники вбивають українських дітей — таких же, як у них. Нагадайте їм, що мовчання робить їх співучасниками цих смертей.
Дозвольте закінчити на іншій ноті. Як мама, я намагаюся надихати своїх дітей. Як перша леді України, я сподіваюся надихнути дітей моєї країни. Але саме мене надихають діти та матері України. Скажу вам: вони неймовірні.
Днями волонтери з українського міста Берегово — на кордоні з Угорщиною — допомогли біженці з Маріуполя перетнути кордон у безпечне місце. Її звали Світлана, вона була вчителькою.
Після тижнів постійних обстрілів у підвалі свого будинку ця виснажена жінка мала на руках не менше чотирьох дітей. Лише одна з них була її власною.
Другою дитиною був син її сестри. Її сестра вибігла з дому шукати води й не повернулася. Третя дитина була сусідською, її батьки також були вбиті. Четвертою була сирота, яку Світлана підібрала на вулиці, підбігаючи до евакуаційних автобусів.
Завдяки Світлані живі четверо українських дітей.
Ось яка справжня мати — і я їй кланяюся.
Вона отримала близько 25 поранень, проте дитинка залишилася неушкодженою. Українська Мадонна: історія киянки, яка врятувала маля, прикривши його собою.