Ділив останню їжу з кішкою: історія загиблого в Оленівці очима матері

Наближаються треті роковини теракту в Оленівці — однієї з найстрашніших трагедій цієї війни. Серед десятків життів, обірваних російськими окупантами, було і життя Олексія Лева Кісілішина. Він був воїном, що взяв до рук зброю у 17 років, і зоозахисником, чиє серце належало тваринам. Його шлях — це історія про безмежну любов до всього живого, про вибір воїна і про пам’ять, яка продовжує жити. Вікна-новини діляться цією історією з тобою.

Про Олексія нам розповіла його мама, Ганна Кісілішина. Пригадує, що син був доброю та світлою людиною.

Маленька людина з дорослою душею

Народження Олексія для його мами — справжнє диво, адже до останнього моменту вона не знала, що в неї буде син. Хлопчик з’явився на світ 25 липня, під знаком могутнього Лева, тож родина одразу почала лагідно звати його Левчиком.

Та коли прийшов час обирати офіційне ім’я, батьки замислились. Лев — це цар, але передусім — захисник своєї зграї. Вони шукали ім’я, яке б відображало не просто знак, а саму суть цієї шляхетної риси. Так вони і знайшли ім’я Олексій, що в перекладі означає захисник. І воно стало доленосним.

За словами матері, син із перших днів життя вражав недитячою мудрістю. Вона згадує, як подруга в пологовому будинку з подивом відзначила його дорослий погляд.

Любов до тварин

Любов до тварин була для нього не просто захопленням, а справжньою місією всього життя. Цей поклик він відчував ще змалечку: побачивши поранену чи беззахисну істоту, не міг пройти повз — одразу ніс її додому, щоб врятувати та вилікувати.

Цю любов до тварин син проніс через усе своє життя, робив їм уколи,  лікував, — додає Ганна.

Притулок для тварин

Мати Олексія згадала випадок, як він в третьому класі  написав лист меру Маріуполя про те, що в місті немає притулку для безпритульних кішок і собак.

— Це перший його такий, я б сказала, свідомий вчинок, пов’язаний з тваринами, — каже Ганна.

Важко уявити, але Олексію на той момент було всього 10 років. Та це не завадило йому звернутися до міського голови з серйозною пропозицією. У відповідь він отримав справжнього офіційного листа, в якому його запевнили, що ідею притулку для котів і собак розглянуть, як тільки з’явиться фінансування.

Олексій любив танцювати і співати

Жінка згадує, що її син був тією людиною, яку дуже багато чого цікавило. Він захоплювався і музикою, і технікою. Та здебільшого це був порятунок тварин, спілкування з однодумцями. За словами Ганни, ініціативність була в крові її сина.

Яскравий приклад — шкільний урок про екзотичних тварин, який він організував під ключ. Від розробки плану до запрошення телебачення і демонстрації живого удава та павука-птахоїда — усе було його ідеєю.

Вже дорослим Олексій перетворив свій артистизм на справжнє шоу. Він вигадав у Маріуполі унікальну послугу привітань: дзвонив у двері зі словами “Вам доставка”, і давав розписатися у накладній, а потім з серйозним виглядом починав вітати.

АТО

У 2014 році Олексій закінчив навчання у Маріупольського вищому професійному училищі. Далі планував складати ЗНО і вступати в університет на ветеринара. Однак саме тоді Росія вперше напала на Схід України, і в хлопця не було можливості складати іспити, тому він вирішив поїхати до Києва.

— Я дала синові гроші, посадила на потяг, а коли наступного дня подзвонила, щоб запитати, як справи, він повідомив, що до вишу не вступатиме, бо приєднався до полку Азов,  — розповіла мати Олексія.

На той момент йому було всього 17 років. На службу у полк пішов разом зі своїм батьком Олександром.

Олексій разом з найріднішою людиною пройшов через запеклі бої, захищаючи Донеччину, визволяючи Маріуполь та тримаючи оборону під Широкиним.

Мирне життя

Через певний час Олексій залишив свою службу в армії та повернувся додому. Там він продовжував піклуватися про тварин. І вже згодом відкрив свій притулок.

 Син виходжував лисиць, лебедів, котів, — каже пані Ганна.

Після років на фронті Олексій намагався повернутися до мирного життя. Він переїхав до Києва, де продовжив свою улюблену справу — працював у Центрі порятунку диких тварин.

Ранок 24 лютого

Ніби передчуваючи небезпеку, за десять днів до початку повномасштабного вторгнення Олексій повернувся до Маріуполя. Коли 24 лютого місто здригнулося від перших вибухів, його реакція була миттєвою.

Мамо, я йду по зброю! Буду захищати Маріуполь і вас! — згадує жінка його рішучі слова.

Ганна каже, що розуміла неминучість вибору сина. Вона поставила лише одне, сповнене болю питання, щоб перевірити його волю — чи готовий він підкоритися ворогу. Відповідь Олексія була твердою і не залишала сумнівів.

— Звісно, ні, мамо. Я йду в Азов! — сказав покійний Олексій своїй матері.

Після цих слів вона усвідомила, що будь-які вмовляння марні. Це був його свідомий і непохитний шлях, і вона прийняла цей вибір.

Того ж дня він поїхав на базу, щоб приєднатися до побратимів.

Виїзд з Маріуполя

Ганна залишалася в Маріуполі до останнього. Місто стало пасткою. Обіцяних коридорів не було. І 20 березня вони побачили колону машин з написом “Діти” й зважились на прорив. Рішення було миттєвим.

— 15 хвилин на збори, — сказав сусід жінці.

У паніці вони всі восьмеро заскочили в одну машину. Дорогою містом Ганна плекала надію побачити на виїзді українських військових і розпитати про сина Олексія.

Проте натомість їх зустрів шок — на виїзді з Маріуполя вже стояли загарбники під прапорами ДНР. Коли вони під’їхали до російського блокпоста, то у них перевірили документи і дали добро на виїзд.

Ганна додала, що до них підійшов російський військовий, закинув в машину три пачки мівіни, дві пляшки води, декілька яблук і сказав, що тепер у нас буде все добре.

Жінка зізнаєтья, що після цієї фрази вона хотіла вискочити з автомобіля і видряпати їм очі. Але не змогла, бо пожаліла маленьких племінників, які сиділи в автомобілі.

Олексій рятував тварин на війні

Олексій Кісілішин залишався вірним своєму покликанню — захищати життя. Про цей найтрагічніший період його боротьби свідчить аудіощоденник — пронизлива сповідь, надиктована для рідних голосом, у якому вже майже не було надії, лише глуха, важка безвихідь.

Він розповідав про тотальне безсилля перед смертю, що панувала навкруги. Про те, як його місія рятівника тварин перетворилася на місію свідка їхніх страждань.

Олексій бачив, як від дикого холоду гинули папуги в покинутих квартирах, як у льодяних акваріумах замерзали рибки, як здичавілі голодні собаки розривали тіла загиблих. Він намагався щось змінити, але марно.

Найбільш болісним для нього був спогад про врятовану ним вівчарку. Собака стала його вірною тінню, слідуючи за ним крізь руїни заводу. Але одного дня її важко поранило осколком. І тоді Олексій, який присвятив життя порятунку, був змушений зробити найважчий вчинок — власноруч обірвати життя свого друга, щоб припинити його нестерпні муки.

Але навіть серед цього жаху він знаходив у собі сили для людяності. На одному з фото, надісланих з Азовсталі, він сидить поруч із маленькою кішкою, яка ділила з ним укриття. Він не мав ілюзій щодо її долі, але дбав про неї до останнього.

Читати на тему

Йому було 42! Від вибухів у Дніпрі загинув чоловік, є поранені

В Дніпрі вирує пожежа після ракетного обстрілу.

Ганна, ледь стримуючи сльози, згадує, що він у тому пеклі знайшов банку мідій і назвав це джекпотом. І перше, що він зробив, — розділив цей свій скарб із кішкою, яка була поруч. Навіть там, на межі життя і смерті, він залишався людиною, для якої життя тварини важило не менше, ніж власне.

Писав щоденник

Про пережите Олексієм свідчать його власні записи. Мама ділиться, як він описував у щоденнику евакуацію цивільних з Азовсталі. Це не був запис про полегшення. Це був крик про всепоглинаючий страх, який він відчув у ту мить.

Найбільше його злякала несподівана тиша. У місці, де постійні вибухи стали страшною нормою, раптове затишшя здавалося неприродним і зловісним. Саме ця густа, напружена тиша, що висіла в повітрі, змушувала серце калатати в очікуванні наступного, ще потужнішого удару.

— Він писав, що цей стан — нестерпний, бо найбільше лякає раптова тиша. Адже ти не знаєш, що ворог може замислити наступної миті, і це зводило з розуму, — цитує записи зі щоденника сина Ганна.

Ганна додає, що навіть у безвиході  її син та його побратими не полишали надії на порятунок. Ця надія жила в їхньому чорному гуморі. Коли почали поширюватися чутки про можливу евакуацію морем до Туреччини, хлопці жартували, що час діставати плавки і готуватися до великого запливу в Чорне море.

Остання розмова перед полоном

Вони часто спілкувалися голосовими повідомленнями. Коли Ганна зрозуміла, що Азовсталь у повному оточенні і росіяни не відступлять, вона благала сина лише про одне.

Льоша, найдорожче, що є — це життя. Я прошу тебе просто зберегти його! — говорила Ганна.

Вона не могла вимовити слово полон. Ще до війни мати знала непохитну позицію сина — ніколи не здаватися. Тому її прохання було непрямим, але відчайдушним.

Після виходу з Азовсталі для Ганни почався довгий період очікування, який підтримувався рідкісними та безцінними дзвінками сина з полону. Зв’язок був крихким — приблизно один дзвінок раз на десять днів, але кожен давав надію.

Під час однієї з останніх розмов Олексій повідомив, що його мають кудись переводити. Ця, здавалося б, незначна деталь подарувала Ганні примарну, але таку бажану надію: вона була впевнена, що в момент теракту в Оленівці її сина там уже не було.

Але коли 29 липня 2022 року прогриміла страшна новина, ця надія розбилася об найжорстокішу реальність. З’явилися перші списки, опубліковані російською стороною. І серед імен загиблих вона побачила його прізвище.

Я думала, що це помилка або провокація, адже я була впевнена, що він в іншому місці,  — згадує Ганна.

Проте окупанти влаштували для рідних ще одне катування — інформаційне. Вони опублікували три різні списки: один із пораненими і два — із загиблими, причому списки загиблих навмисно відрізнялися між собою.

В одному з цих списків смерті ім’я Олексія було. В іншому — його не було.

Побратим Олексія приїхав на прощання

Найважча правда про останні дні та вибір сина відкрилася Ганні вже на прощанні з Олексієм. Серед тих, хто прийшов віддати шану, був Олександр — той самий легендарний боєць, Герой України, який вийшов з Азовсталі останнім.

Він підійшов до неї і сказав, що до останнього був поруч з її сином. Олександр розповів, що пропонував Олексію ризикнути: не йти в колоні полонених, а залишитися з ним, сховатися в руїнах комбінату і спробувати вийти пізніше, разом.

Але Олексій, вислухавши пропозицію, ухвалив інше рішення — йти з усіма, підкорившись наказу командира.

Життя без сина

Ганна розповідає, що існує думка, що для зцілення потрібно прийняти і відпустити. Але ці правильні слова розбиваються об реальність материнського горя. Для жінки, яка втратила дитину, порада “Просто відпусти” не має сенсу, адже це довготривалий, майже незбагненний процес.

Справжнє, глибинне прозріння прийшло до неї лише через рік після загибелі Олексія. Вона згадує момент, коли відчула до сина таку всеохопну, безмежну любов, яку не можна пояснити словами.

Саме тоді вона усвідомила, що її син — це окрема, вільна особистість, яка прийшла в цей світ через неї, але ніколи не була її власністю. Це розуміння зрезонувало з усім його життям, адже Олексій завжди був бунтарем, який відстоював свою свободу та особисті межі. Це усвідомлення стало для неї поворотним моментом.

Це нове розуміння перетворилося на щоденний ритуал, на внутрішній діалог із сином. Кожного дня, як молитву, Ганна повторює, що її любов настільки велика й безумовна, що вона знаходить у собі сили відпустити його. За словами жінки, саме ця думка дає їй змогу жити далі.

І це життя тепер має чітку мету — нести світлу пам’ять про сина, перетворюючи нестерпний біль на дію. Своє горе і любов вона трансформувала у живі пам’ятники: висадила три дерева на честь Олексія в Києві, заклала цілу Калинову алею та організовує виставки.

І хоча кожне інтерв’ю дається неймовірно важко, вона продовжує говорити, адже в такий спосіб продовжує життя свого вільного сина у спогадах і серцях інших людей.

Ганні від сина залишився лише клаптик паперу

Від усього життя сина, що залишилося в Маріуполі, у Ганни зберігся лише один клаптик паперу. Нещодавно їй передали вирваний із зошита листок у клітинку.

Колись давно, ідучи з дому, вона залишила на ньому записку для сина-школяра з типовими материнськими настановами: поїсти макаронів і зробити контурні карти з географії.

Внизу, його рукою, була написана відповідь, яка ідеально відображає його характер: трохи бунтарства і багато любові.

Ок, все зроблю, окрім карт. Люблю!

Цей пожовклий клаптик паперу з їхньою короткою перепискою — єдиний фізичний зв’язок із сином, що вцілів у знищеному місті. Єдина річ, якої торкалися його руки.

Спільнота родин Оленівки

Ганна розповідає, що спільнота родин Оленівки народилася з болю і розпачу — у той момент, коли вони разом намагалися знайти імена своїх рідних у страшних списках, опублікованих окупантами. Першим спільним кроком стало створення острівця пам’яті з прапорцями на Майдані. Але Ганні хотілося чогось живого, що ростиме і нагадуватиме про загиблих.

Так з’явилася ідея, яку вона втілила разом з іншими родинами, — вони висадили Калинову алею в Голосіївському парку Києва на честь кожного воїна, чиє життя обірвалося в Оленівці.

Ця ідея живої пам’яті знайшла продовження і в особистій творчості Ганни. Жінка зі скоромністю каже, що вона не професійний художник, але любить малювати і навіть давала майстер-класи в Маріуполі.

Зараз, до третьої річниці трагедії, вона готує свою першу персональну виставку. Це буде серія тематичних картин, присвячених подіям війни: від її початку в Маріуполі до трагедії в Оленівці та її власного життя після втрати.

Підготовка до виставки стала для неї справжнім випробуванням. Ганна рік займалася з київським художником, щоб відточити свою майстерність. Вона наголошує, що створення цих картин було не легким натхненням, а важким, емоційно виснажливим процесом.

 Я її наче народила, цю виставку, — зізнається жінка.

Для неї це подія величезного значення. По-перше, це її дебют як митця. По-друге, місце проведення — Києво-Печерська Лавра — яке вона вважає сакральним.

Відкриття виставки, присвяченої Олексію та його побратимам, відбудеться 25 липня — у день народження її сина.

Найщасливіший спогад з сином

Ганна поділилася одним особливо світлим та теплим спогадом, пов’язаним із морем. Вона розповіла про їхню спільну з сином гру під час купання на сонячній мілині.

У них була своя проста забава: вони грали у дельфінів. Склавши руки перед собою, обоє наввипередки мчали крізь теплу воду, імітуючи рухи тварин.

Ганна зазначає, що цей простий момент безтурботного щастя назавжди закарбувався в її пам’яті і досі залишається неймовірно живим.

Ганна вдячна сину, за те що він її обрав

Наприкінці розмови Ганна зазначає, що відчуває до сина глибоку вдячність. Вона вдячна йому за те, що він обрав її своєю мамою, за те, що був бунтарем зі власною думкою і свідомим вибором.

Також вдячна йому за сміливість, адже він не сховався, а пішов захищати свою родину та країну.

Але найбільше, каже вона, вдячна за те, що він став її вчителем. Дивлячись на його приклад, вона тепер робить ті речі, на які ніколи не наважувалася раніше, впроваджуючи його найкращі якості у своє життя.

За все це я йому дуже вдячна, — підсумовує жінка.

Головне фото: Ганна Кісілішина.

Читай також про те, якими були події трагічної ночі теракту в Оленівці — історії очевидців.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!