У 21 рік втратив руку, але далі вчиться на психолога і мріє про реабілітацію військових: історія ветерана Дмитра

Йому лише 21 рік. Півтора року тому, воюючи на Авдіївському напрямку, Дмитро Попко втратив праву руку, але не втратив свого почуття гумору і гідності. 

Зараз Фонд Милосердя та Здоров’я оголосив про збір коштів на протез хлопцю. А ми записали з ним інтерв’ю, аби дізнатися про його історію, плани на життя, психологічну реабілітацію та разом зібрати необхідну суму.

До речі, ось посилання на збір.

Евакуювали через 19 годин після поранення

— Розкажіть, як це сталося, як ви втратили руку?

— Це досить прозаїчна історія, як мені здається. Мінометний масований обстріл, упіймав осколок, наклав собі турнікет. Зробив запит на евакуацію, але через певні проблеми евакуюватися вдалося лише через 19 годин. У мене були перебиті дві артерії, почався некроз, турнікетний синдром, рука просто перестала функціонувати…

— Тобто ось так 19 годин провели у полі з пораненням? Про що думали? Було страшно? 

— Через те що я втратив багато крові, дуже сильно хотілося їсти. Побратим допоміг знайти батончики. Я сидів, їв, пив енергетик, нормально почувався. З нами був побратим, якому одразу відірвало руку, тому ми опікувалися більше ним. 

— Як ви тепер з однією рукою живете?

— Зрозумів, що три кінцівки — це теж не так мало. В принципі, нормально живу, звик до цього. Я правша, моментами буває трохи складнувато. Але водночас  це і зручно. Бо ти кажеш, що ти не вмієш писати, і за тебе все пишуть. Але я обов’язково навчуся писати лівою рукою.

— Вже почали вчитись? 

— Лише трішки, не до того зараз. Добре, що зараз ми всі диджиталізувались: смартфони, планшети, ноутбуки, й навчання відбувається дистанційно. Я просто лівою рукою доволі швидко друкую, і все.

Читати на тему

Військові хронічно виснажені. Як питання демобілізації розглядають командири та родичі захисників

Військові шукають способи, як списатися із ЗСУ. Що відомо про демобілізацію?

Ліпив вареники для військових, потім сам пішов служити

— А на фронті ви як опинились?

— Теж досить проста історія. Коли почалася повномасштабна, я з батьком поїхав у військомат. Він служив там. І перший час я просто як цивільна особа допомагав. Волонтерив, купував хлопцям цигарки. Потім коли в мене роботи не було, я займався ліпленням вареників і возив хлопцям у військкомат. А потім мобілізувався і почав готуватися. На той час мені було 19 років. Почав служити у квітні 22-го року, а мінометний обстріл стався в березні 23-го. 

— Як до вас ставились побратими? Не було якогось шеймінгу через ваш юний вік? Ви, мабуть, були наймолодшим?

— Не певен, що наймолодший. Насправді все залежить від того, як ти себе ставиш.

Тобто повага, в будь-якому випадку, повинна бути присутня, неважливо скільки людині років.

Плюс я освічена, свідома людина, тому зі мною є про що поговорити, скажімо так. І я досить комфортно почуваюся з людьми, які старші за мене. Зараз у мене багато друзів за 30 років, комусь 40-50. У когось з чоловіків сини були такого ж віку, тому вони сприймали мене як сина: опікувалися, переживали. 

Не хотів до армії

— Чим займалися до війни, і чим тепер?

— Вчився, працював, звісно, студентське життя. Я є бакалавром психології, навчався в Університеті Шевченка, на третьому курсі пішов до армії. Зараз повернувся, далі продовжую навчатися в магістратурі, на нейропсихолога. Про академвідпустку я не розмовляв, якісь роботи здавав, і особливо не афішував, що я служу. Дізналися лише, коли побачили, що в мене ампутація. 

— Як ваш батько, який також військовий, поставився, що ви мобілізувалися?

— З батьківською обережністю, скажімо так. Просто батько вважає мене досить доброзичливою і м’якою людиною. Але зараз трохи змінив ставлення. Раніше навіть якось мене мотивував, наче погрожував: “здам тебе в армію”. А потім я прийшов і сказав: “забирай мене в армію”, а він не хотів. 

Я просто закінчував військовий ліцей свого часу. І зрозумів, що в армію я не хочу йти, бо мені не подобається, як все влаштовано.

Ієрархія не подобається, не для мене це все. Але все одно, армія і війна — це різні речі. 

— У чому ж різниця?

— На війні є елементи армії, але немає стройової, наприклад. Коли відбувається горизонталізація, стає дуже приємно служити. Тому що ми всі виконуємо єдину справу, спілкуємося “на ти”, з повагою один до одного. Коли важливе не звання, а досвід. 

— А навчання в військовому ліцеї вам допомогло на фронті? 

— Якоюсь мірою так. Перший час, коли я служив у Києві, то мене ставили на сержантську посаду, але швидко зняли з неї. Звісно, якісь ази допомогли. Просто коли заходжу у сферу, яка не сильно мені близька, або нова, я починаю все вивчати. Синдром студента — куди б ти не прийшов, просто починаєш вивчати, як все має працювати. І, звісно, підтримувати фізичну форму, займатися.

Сам собі психолог

— Чи довелося вам працювати з психологом після поранення, ампутації?

— Довелося — це досить таке сильне слово. Це завжди моя ініціатива, тому що обожнюю цю сферу. Адже я сам психолог. Почав займатися власною терапією ще з 17 років. І це дуже допомагає насправді. Дуже сильно допомагає, коли ти розумієш, що з тобою може відбутися у стресових ситуаціях. Тобі набагато простіше. 

Мені здається, саме психологічна підготовка у військовослужбовців має бути на дуже високому рівні.

Коли відбуваються якісь посттравматичні моменти, ти розумієш, що саме треба з цим робити, і це дуже рятує ситуацію.

Я працював, в мене була супроводжувальна терапія, але я переживав ампутацію досить таки ейфорійно. Я вижив, почав трансформувати це в позитивні аспекти, багато жартувати, знову повернувся додому, побачив всіх рідних, близьких. Мене, напевно, “наздогнало” на місяць дев’ятий після ампутації.

Але ж була не тільки ампутація. Я поховав свого найкращого друга, і постійно похорони. Коли там робити семінари, коли ти їдеш на кладовище і трошки вибиваєшся з цього всього. Ти постійно в якихось дисоціаціях — ти військовий, чи ти студент…

— Тобто, можна сказати, спочатку допоміг собі сам?

— Так, але в якийсь момент нервова система дала збій, і перше, що я зробив — звісно, пішов до психіатра, і почав медикаментозно себе витягувати. Потім працював з психологом, а зараз — з психоаналітиком. Це допомагає.

Читати на тему

Перша психологічна допомога — зняти симптоми. Як працюють психологи у прифронтових містах

Як українці переживають війну на передовій і хто їм допомагає: у матеріалі.

— Як ви знаходите сили і мотивацію жартувати про втрачену руку, бути на позитиві?

— По-перше, напевно це один з основних механізмів боротьби зі стресом, без цього ніяк. Не знаю, що б я робив без гумору. По-друге, це індивідуальні особливості: те, що я вмію трошки розкручувати жарти. Насправді люди досі бояться цього гумору, з ним треба бути трішки обережним, лекції якісь треба проводити з цього приводу (усміхається). 

— Як змінилися погляди на життя та цінності після пережитого? Чи є якісь моменти, які ви тепер цінуєте більше, ніж раніше?

— Не знаю, відверто кажучи. Як будь-яка стресова ситуація, з якої ти вилазиш живим, робить тебе міцнішим. Напевно, основна трансформація, яка відбувається — це перестати сприймати людей як даність і сприймати власне тіло як даність. Ну, тобто, у нас люди народжуються з якоюсь презумпцією безсмертя. Але коли ти розумієш наскільки людина досить-таки кришталева істота, що насправді руки і ноги, на жаль, уже не даність, це треба цінувати. 

— Яким бачите своє майбутнє? Є якісь очікування, мрії?

—  Зараз буду розвиватися у психологічному напрямі.

Хочу займатися реабілітацією військових, імплементувати деякі новітні методики, чи ті, якими ми не користуємося.

Тому що я, звертаю увагу на це питання, і досі не можу зрозуміти, чому реабілітація не така якісна, як могла би бути. Тому мені цікавий цей напрям. З Центром Милосердя та здоров’я працюватиму далі. 

— Ви на собі ці методики вже випробовуєте?

— Можна сказати й так. Але знову-таки — для того, щоб віддавати ресурс комусь, треба спочатку закрити це питання з власним тілом, здоров’ям. Трошки “підзібрати раму”, як то кажуть. 

Цей матеріал є частиною нашого спільного спецпроекту з Реабілітаційним центром Милосердя та Здоров’я, який займається фізичною та психологічною реабілітацією ветеранів, чинних військових та їхніх родин. 

У низці матеріалів ми розповідатимемо історії українських військових, даватимемо цінні поради від спеціалістів Реабілітаційного центру як для військових, так і для цивільних.

Адже суспільство має забезпечити відповідне ставлення до захисників та захисниць, а також умови, в яких їм буде легше відновлюватися, спілкуватися й адаптуватися. Це надважливого, і кожен та кожна з нас має докласти до цього зусиль. 

А підтримати діяльність фонду Милосердя та здоров’я можна тут. 

Про те, як жити далі після поранення та ампутації, знає також ветеранка Руся Данілкіна, та розповідає як не здаватися. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.