Повномасштабне вторгнення яскраво підсвітило проблему, з якою жила Україна з 2014 року. Тепер тисячі дружин загиблих військових, сотні матерів українських оборонців звертаються до Президента з проханням надати звання Героя України їхнім близьким посмертно.
Таких історій дуже багато. Але ми прагнемо висвітлити хоча б дещицю з них, аби українці пам’ятали своїх героїв.
Історію про Владислава Горбаня та боротьбу за його пам’ять в ексклюзивному інтерв’ю розповіла дружина Катерина.
Владислав народився у селищі Кириківка Сумської області, на 20-й день народження своєї мами. Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до Державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Кадетський корпус імені І.Г. Харитоненка.
Після випуску обрав напрям армійської авіації та вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
Одружився Владислав із Катериною уже після закінчення навчання. Молодий офіцер зі своєю дружиною поїхали у Полтаву, де чоловік пішов на службу і став командиром вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Згодом — літав на гелікоптері Мі-8.
Владислав Горбань також виконував завдання на території АТО в ООС. Пілот усе своє свідоме життя захищав незалежність держави.
— Після двох років життя в нас народився синочок, він дуже схожий на батька. Зараз синочку вже чотири рочки, але коли Владислав загинув, то йому було лише три рочки, — розповідає Катерина.
Татка дитина чекає ще й досі вдома.
Владислав був дуже розумний та добрий. Він завжди мріяв про велику сім‘ю та дружні компанії. І в нього все було: сім‘я, велике коло друзів, поряд були ті, хто його любить, і всі, кого він любить.
Жінка ділиться: Владислав був відважним, сміливим, постійно боровся за справедливість. Він ніколи нікого не образив, завжди був тактовним, а його харизматичність запам‘ятовувалася всім.
На роботі офіцера цінували за відповідальність та компетентність.
У квітні Владиславу мало виповнитися 28 років. Дружина Катерина завжди його підтримувала, пишалася своїм чоловіком.
— Він був для мене найкращим в усіх сенсах цього слова і залишиться ним назавжди — в моєму серці.
Люди не придумали слів, якими можна передати біль, що розриває серце. Я б усе віддала, що в мене є, аби він повернувся до нас із сином живим.
— Я до війни не готувалася: мене Владислав завжди заспокоював, щоб я не хвилювалась. Та коли наші військові дізнавалися про плани ворога — спочатку вторгнення планувалося 16 лютого, потім — 20 лютого, то вони ретельно готувалися. Чергували там день і ніч.
20 лютого чоловікові вже повідомили про заборону на виїзд із Полтави. Тоді я вже відчула щось не те і подумала, що війна таки невідворотна.
Я знала, що він буде воювати, і мені стало моторошно.
24 лютого, десь о 4 ранку, нас розбудив дзвінок: Владиславу зателефонували з роботи.
“Почалось, перша готовність”, — пролунало зі слухавки.
— І він почав збирати речі, їхати на роботу. Поцілував мене і пішов. Я відчула щось не те, ніби він мене цілує востаннє.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Владислав з першого дня був на захисті українського неба. За це чоловіка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Під час служби чоловік нічого не розповідав Катерині, завжди лише заспокоював її та свого синочка.
— Я казала: боюся, що ми втратимо одне одного. Він відповідав: не хвилюйся, люба, все буде добре. Але сталось, те що сталось. Я втратила свого коханого чоловіка.
Владислав Горбань загинув на Миколаївщині 6 березня 2022 року. Того дня російські окупанти збили два гелікоптери ЗСУ. Шестеро військовослужбовців загинули, серед них був і Горбань.
Посмертно капітан Горбань нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Поховали захисника на Центральному кладовищі у рідному селищі Кириківка на Сумщині.
Коли я дізналася про його смерть, то довго не могла прийти до тями. Того ж дня написала вірш для свого коханого.
Минають дні, минають ночі,І вже закриті твої очі.На віки вічні ти не з нами,Но все одно я пам‘ятаюТі світлі дні, безмежне щастя,Коли сім‘я була разом.Тепер для тебе — інший світ,А ми на цьому світі як без тебе?Не знаю, як тепер нам жити.Твоє сердечко назавжди завмерло,Но ти герой, ти наш герой!Герой на всю країну!Ми так сумуєм за тобою, безмежно любим,Мій герою.
Катерина вважає: усі герої, які зараз захищають чи захищали нашу неньку, повинні отримати нагороду Героя України. Бо це дуже важка робота.
— Я сподівалася, що моєму чоловікові дадуть цю нагороду. Адже він був патріотом України з дитинства. Владислав хотів пов’язати своє життя з військовою авіацією, сумлінно виконував усі накази й був в зоні АТО. Навіть коли почалася повномасштабна війна, він був одним із перших захисників нашого неба.
Він боровся до останнього. Коли минуло більш як десять місяців, я вирішила взяти все у свої руки.
Катерина створила петицію й сподівається, що людям не байдужі наші герої. Якщо вона набере необхідну кількість голосів, президент може розглянутися петицію про надання Владиславу Горбаню звання Героя України посмертно.
Про українських героїв потрібно пам’ятати та говорити, адже ці чоловіки та жінки покинули власний комфорт та пішли на війну за українську ідею. Про військового пілота, що загинув у боях за острів Зміїний, ми розповідали в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами.