Закрився у собі та не міг розмовляти — воїн ЗСУ Ярослав про те, як сахався психологів, але лише завдяки їм повернувся до життя

Історію Ярослава нам розповіли у Центрі реабілітації Милосердя та Здоров’я. Коли чоловік до них звернувся, він майже не розмовляв, односкладно відповідав на запитання, міг по декілька хвилин дивитися в одну точку та ні на що не реагувати.

Приємний, усміхнений чоловік у військовій формі одразу викликає гарні відчуття. Але це зараз, каже Ярослав. Ще два місяці тому все було зовсім по-іншому.

Тож ми і вирішили поспілкуватися, дізнатися подробиці: що саме привело чоловіка до думки про реабілітацію та необхідність відновлення ментального здоров’я.

Війна… Тільки дурень не боїться

Спочатку Ярослав не надто охоче пригадує, що було на фронті. Обіцяв своїй психологині намагатися не повертатися до тих думок, але потроху розмова починає точитися жвавіше.

 — Коли почалось повномасштабне вторгнення, одразу пішов в тероборону Дніпровського району Києва. А згодом все перейшло в ЗСУ. Був піхотинцем. Базувалися в Харківський області, в Донецькій. Там захищали неньку-Україну. І там було… весело…

 — Страшно?

 — (Усміхається) Страшно? Тільки дурень не боїться, напевно. Щоб зовсім страшно, то ні. Відчуття самозахисту було на першому місці. Але вирішили йти і захищати. Як на мене, це було більш важко на емоційному рівні, ніж на фізичному. Бо все життя у мене було пов’язано зі спортом, з фізичною активністю.

Я народився в Закарпатській області, тож у селі було чим займатися. Ще в Харкові я помітив, що емоційний став переходити в життєвий фактор — або ти навчився з цими емоціями справлятись, або ні. Я навчився.

— А які це були емоції? Що там відчували: злість, страх, ненависть?

 — Емоційне виснаження і відповідальність за людину, яка з тобою поряд. Загалом, купа думок. Треба було продумати наперед що робити, щоб нічого не сталося у майбутньому. І емоційний стан — як гойдалки: або падав, або летів до небес. Вночі було важкувато. Бо глибоко не засинаєш, перебуваєш наче у напівсні. Хоча очі закриті, а чуєш далі, ніж хотілося б — вуха весь час нашорошені, як у тієї вівчарки.

Акубаротравми і як забруднилися шкарпетки

 — І ви були поранені, контужені?

 — Важкі акубаротравми (акустичні травми – ред.) були. Не знаю, це діагноз чи ні. Але я впевнений, що саме завдяки спорту мені вдавалося швидко відновлюватись. Я тренував і треную зараз дітей у футбольній дитячо-юнацькій школі, у мене 19 спортсменів 2011 року народження. І, гадаю, саме завдяки руху, біготні, через три години (після акуботравма — ред.) все ставало на свої місця — пульс, серцебиття, все відновлювалось.

— Розповісте, як це було?

— Перший раз просто в бліндажі… Я знайшов десь книжку Дюма і вирішив перечитати. Була в нас маленька табуреточка, я сів біля бліндажа, але потім вирішив перейти в середину. Сів, і буквально через 10 секунд за три метри від бліндажа прилетіла ця штука… касети… І весь звук з кількох боків прилетів у той бліндаж. У нас ще там дуб стояв — вдвох не обіймеш, крона — метрів 50, і ось його просто розламало вщерть. Я тоді, до речі, дуже сильно засмутився і розсердився. Бо забруднилися мої шкарпетки.

 — Які шкарпетки?

— Так, мої білі шкарпетки забруднилися. Я завжди ходжу в білих шкарпетках, дуже давно так собі вигадав, хай там хто як думає, а мені так подобається. Війна війною, а білі шкарпеточки мають бути.

— Тож їх прати весь час треба!

— Повірте, навіть там я це робив. Замочував, прав, а як же! Це ж мої шкарпетки. Дуже шкодував, що не було порошку Лотос, дуже гарно пере (усміхається).

— Чому ж для вас такими важливими є саме білі шкарпетки?

— Можливо, це про спокій або підняття настрою. Ви собі як хочете, а у мене Свято! Тож тоді я дійсно сильно засмутився.

Ще було так, що ми з побратимом були в посадці, чекали, коли за нами приїде техніка. І тут починається з того боку: “Добрий ранок, ми вас побачили”. Кажу: “Зараз, Мирославчику (царство йому небесне), буде дупа”. Якраз приїхав БТР за нами, починаю на нього залазити, і далі все що пам’ятаю, як кричу: “Хлопці, тримайте мене”, і все… далі десь літав… Кажуть, за три або чотири метри за спиною прилетіла міна. Оговталися хвилин через 10-15, і тоді в мене знов — Дружківка, крапельниці…

Читати на тему

Абсолютно все погано: що таке ментальне викривлення та як змінити сприйняття навколишнього світу

Психологиня пояснює, що таке ментальні викривлення, як вони шкодять людині та як їх побороти.

 — І це ж іще не все?

— Не все. Було, що пішли на позиції. І побратим каже: “Ну що, в останній раз сходимо, і тоді вже, може, ротація”. Я йому: “Не кажи “останній раз”, бо віддубашу”. І тут починається. Як-то кажуть — полетіло все… Вийшли ми з п’ятьох, мінус один… А в мене знову лікарні. В червні 2023 повернувся в Київ, і знов — лікарні, лікарні… як сніжний ком.

 Саме пройде…

 — І як було вдома? Щось одразу пішло не так?

— Після трьох акубаротравм, навіть ще після першої з Харкова, почала сильно боліти голова. Весь час якийсь гул в голові, як нав’язливий комар. Якось я з цим змирився. А це не проходило, таблетки не допомагали. І загалом стан непевний. 

Не було такого дня, щоб я не згадав побратимів, які загинули. Не було такого дня, щоб я не думав, що якби я не нагнувся за патроном, який у мене випав з рук, то чи сидів би я зараз тут. 

Я нагнувся, а над головою застрягло, а так була б та куля у мене в мізках, от і все. І такі речі чіпляються-чіпляються, крутяться в голові, як пружина. І настільки туго вона закручується, що я просто закривався у кімнаті і плакав.

З родиною майже не говорив. Розмовляли так: “Ми можемо взяти те-то? — Добре”, “А туди підемо? — Ну, якщо треба”. Потім двері зачиняються — футбол, телевізор, і це все.

 Загалом відчував, що віддаляюся від людей.

 — І тоді ви вирішили звернутися по допомогу?

— Я дуже скептично ставився до тих людей, які кажуть — тобі треба до психолога. Звісно, що я ніколи їм цього не казав, але думав — сам сходи. Ну, така людина, нічого не поробиш. І якось ввечері подзвонив мені друг, теж Ярослав. Такий справжній, дуже добрий, друг. І розповідає, що є Центр, де допомагають суто військовим. І нічого не треба платити. Кажу: “Ярослав, ти знаєш мою думку про це. Сказали, що саме пройде, значить пройде”. Через три-чотири дні знов дзвонить: “Сходи, там у когось не вийшло прийти, а дівчата чекають”. Кажу:

До реабілітолога піду, а до психолога чи психіатра не піду. Я неготовий. Може, згодом…

Два друга – Ярослава

Щастя — в голові

Але я подумав і приїхав сюди. Дівчата запитують, може я до психолога запишусь. “Ну добре!”. І в перший день я реально плакав… Але то таке, можливо, емоції… Потім я вийшов, і одразу додому не поїхав, ходив навколо і зрозумів, що це працює!

 — Отак, з першого разу?

— Так! Працює. Я навіть одразу вдома став розмовляти.

 — Що вам тут сказали робити?

— Мені сказали, що важливо, аби мозок був зайнятий не спогадами про Харків чи Донецьк. Не просто футболом, а чимось іншим. Треба сказати, що футбол сильно мене відволікає, коли з дітьми працюю. Забуваю про все. І треба було ще щось нове вигадати. Так я став працювати ландшафтним дизайнером (сміється).

Є під Києвом село, де батько моєї дружини народився, і ми туди поїхали. Там на ділянці був розпочатий проект, але не доведений до кінця. Квіти висадив — типу струмочок тече, смереки посадили, гном там сидить, колодязь на камінцях поставили.

 — Ви колись тим цікавились? Як так сталося, що зайнялись?

— Ніколи не цікавився. Друг-психолог сказала, щоб мозок був чимось іншим зайнятий, я дав обіцянку. Пообіцяв, що стану гуляти в парку, і почав. Взяла ще обіцянку, щоб я став засинати о 10 вечора. Але Лігу Чемпіонів я не можу проспати… Але цього тижня я двічі заснув майже о 22. Правильні поради психолога ти маєш виконувати, а не так, що ти пообіцяв, розвернувся і пішов. Маєш сам того хотіти! І це працює, я по собі це відчуваю.

 — З ким ви тут працюєте?

— Цілий комплекс: психіатр, психолог, реабілітолог. Три людини працюють зі мною. 

Із психологинею Наталкою

— А що робить реабілітолог?

— Фізичні проблеми вирішуємо. Все разом колись почало боліти: і плече, і спина, і коліна. Відчував, наче розсипаюся, як пісок. Доводилося триматися за ліжко, щоб встати, настільки коліна боліли. А реабілітолог робить те, що я називаю розв’язуванням вузликів. Я не знаю, як це працює, але вона натискає на той вузлик і він починає наче розпускатися. Значить, м’яз розслаблюється і тоді попускає. Звісно, що це не за один чи два рази.

Із реабілітологом Ольгою

— Виходить, ви всіх фахівців знайшли в одному місці?

— Лікарень було багато, ліків було багато, можливо, воно зараз все накопичилось і стало працювати, не знаю. Але те, що мені тут добре — це точно! У кожного свій характер, у кожного своя думка про психологів. Наприклад, як у мене була — хлопці, не дуріть мене, я сам знаю, що мені треба… Але висновок приходить трохи згодом.

Дев’ять місяців як я повернувся. Мінус два, як я, під тиском мого друга, погодився звернутися по допомогу. Сім місяців ходив і шукав “своє щастя”… А щастя — у тебе в голові! Треба ухвалити рішення, йти і не думати, що це дурня. Це працює!

Цей матеріал є частиною нашого спільного спецпроекту з Реабілітаційним центром Милосердя та Здоров’я, який займається фізичною та психологічною реабілітацією ветеранів, чинних військових та їхніх родин. 

У низці матеріалів ми розповідатимемо історії українських військових, даватимемо цінні поради від спеціалістів Реабілітаційного центру як для військових, так і для цивільних.

Адже суспільство має забезпечити відповідне ставлення до захисників та захисниць, а також умови, в яких їм буде легше відновлюватися, спілкуватися й адаптуватися. Це надважливого, і кожен та кожна з нас має докласти до цього зусиль. 

А підтримати діяльність фонду Милосердя та здоров’я можна тут.

Психологічна підтримка нині потрібна багатьом з нас. Особливо, якщо трапляються панічні атаки. Психологиня розповіла, як допомогти людині, якщо почалась панічна атака. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.