Війна подарувала, але й забрала кохання життя. Історія військової Х’юстон, чия боротьба триває

Військова Катерина на псевдо Х’юстон вступила до лав ЗСУ доброволицею у перші дні повномасштабного вторгнення. Вже під час служби дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка, полковника Анатолія Сергєєва, з яким вони разом обороняли Херсонщину та створили родину.

Майже місяць тому воїн загинув, Катерина ж тепер сама ростить їхню 4-місячну доньку та продовжує наближати українську перемогу, як може. Зокрема, оголосила збір для побратимів зі 126 бригади на антидронові системи. 

Посилання на банку — https://send.monobank.ua/jar/9umB9F994y

Про історію Х’юстон читай у нашому ексклюзивному інтерв’ю.

— Як розпочалася ваша служба?

— До великої війни я знайшла себе в реабілітації. Робила масажі, працювала в реабілітаційному центрі, який зараз працює із нашими військовими. Словом, я допомагала людям відновлювати здоров’я.

Щодо служби, я сама прийшла на другий день повномасштабного вторгнення до військкомату. Взагалі мій батько мені запропонував, ми разом пішли. Але його не взяли через вік, а мене прийняли. Я одразу сказала, що можу стріляти, бігати, стрибати. Я ж спортсменка. Все готова була робити.

Потрапила у 122-ту бригаду. Була стрільцем, водієм, секретарем. І коли сформували мінометну батарею, взяли мене навідником. Мала справу з артилерією мала. Але за три місяці я перевелася у 126-ту бригаду. І знову стала стрільцем. Наші тренування проходили активно. Кожен мав змогу потренуватися і з кулеметом, і з гранатами, і з гранатометом. Навчалися всього, чого могли навчитися.

Гарний військовий, як швейцарський ніж, має вміти багато чого.

Одна з трьох моїх вищих освіт пов’язана із психологією. Тому мене відрядили до замполіта і психолога, на допомогу до відправлення на бойові завдання. Деякий час я допомагала побратимам психологічно. Мені треба було зрозуміти, хто готовий іти на виконання бойових завдань, чому тут взагалі перебуває.

Читати на тему

Рятувала життя військових вагітною! Історія медикині Олександри зі 128-ї бригади ТРО

Дивись історію лікарки Олександри, яка майже всю вагітність провела на роботі на стабпункті.

А вже на передову нас відправили спочатку на Миколаївський, а потім і на Херсонський напрямок. Останні півтора року саме на Херсонщині перебуває моя бригада. Там я вже виконувала різні бойові завдання.

— Як ви отримали своє псевдо Х’юстон?

— Це все командир, мій майбутній чоловік. У перші дні повномасштабної війни було дуже багато задач. Треба було збирати те, чого не вистачало — від спорядження до якихось побутових моментів. На той момент мені дуже допомагали волонтери, й будь-яке питання я могла вирішити від декількох хвилин до півгодини. І командир це оцінив та вже гукав мене:

Х’юстон, у нас проблеми!

— Як ви зустріли свого чоловіка?

— Згадую його з таким теплом..! Таких людей реально мало. Він був нашим командиром батальйону, але його за кілька тижнів перевели у 126-ту бригаду. Я за ним перевелася.

З криками, що я взагалі не для цього в армію прийшла, я встрягла у таке шалене кохання.

Та спочатку до нього була велика повага. Бо з яким питанням до нього не приходили, він все вирішував, так, по-чоловічому. Я на нього дивилася і думала: от з таким командиром перемога точно буде за нами. Ми були увесь час разом, поки я не дістала контузію і не повернулася в Одесу на реабілітацію. Залишилася тут на три місяці, бо про себе дали знати старі травми. Це вперше ми так довго не бачились. Він кілька разів приїжджав до мене, але як командир, не міг на довго лишити хлопців. А потім я завагітніла.

— Як проходила ваша вагітність? Яким був моральний стан?

— Було багато переживань. Бо будь-яка жінка, яка чекає на рідну людину з фронту, живе від повідомлення до повідомлення. Ми були на зв’язку, тому я відчувала його підтримку. Але водночас я звинувачувала себе, що я тут, а хлопці там. Бачила, що там відбувається. І я ж не така вагітна, що не можу рухатися. І мене аж прямо перевертало всередині. В мене і сором був, і думки “боже, я нічого не роблю”. Тому максимально старалася в цей час готуватися до народження дитини і волонтерити.

Збирала все — від генераторів до дронів. Як і зараз я намагаюся зайняти увесь свій вільний час, щоб просто не було місця в голові для якихось думок.

А потім народилася наша донечка. Це дитина кохання. Ми її дуже чекали, і хотіли, і планували. Нашу з Анатолієм доньку звати Емілія. Вона чудова. Не схожа ані на мене, ані на нього. Але вона така гарна! Їй вже чотири місяці. Пологи ми пережили разом, і я дуже вдячна за це чоловіку.

Нашу доньку він бачив лише тричі. 

— За яких обставин загинув Анатолій?

— Останні півтора року чоловік був на позиціях у Херсонській області. Він був вбитий 27 березня. Ще місяця не пройшло. Це був ударний дрон. 

На жаль, його вбило саме те, від чого я його намагалась захистити. На що я останні місяці активно збирала гроші.

Я три місяці накопичувала 103 тисячі гривень на антидронову установку. Дуже вдячна тим людям, які мені допомагали. Анатолій встиг її забрати. І вона працювала, він мені скидав звіти. Вона рятувала хлопців. Але так вийшло, що вони були на завданні. Група була з установкою, а чоловік віддалився від них. І росіяни вдарили безпілотником. А зверху вони ще застосували артилерію. Анатолій один тоді загинув.

Дізналась я про це на наступний день. Відчувала, що щось не так. Телефон мовчав. Я ніколи не докучала побратимам питаннями де він. Але тоді всім почала писати. Питати, чи він живий. А ніхто не відповідав. Вони вже всі знали, й ніхто мені не хотів казати. Поки до мене не приїхала наша команда, аби повідомити.

Анатолій, як людина військова, дуже багато зробив для України, для армії, для людей. Він віддав 25 років свого життя Збройним силам України. Працював у різних військових структурах. Нагороди в нього з кожного місця роботи. Це дуже велика втрата для всіх нас.

— Хто вас наразі підтримує?

— Мене підтримують батьки та наші з Анатолієм побратими. Загалом, я сильна людина. Та я не просила цього таланту, бути сильною. Розумію, що мені є для кого жити. Донечка дорослішає і її погляд стає такий схожий на погляд чоловіка. Я вдячна йому, що він мені лишив цю маленьку принцесу.

Дуже не хотіла бути тією жінкою, яка водить дитину на цвинтар до батька. Або вдома на фотографію показує і каже: ось це наш тато.

Так не хотілося… Я досі не вірю. Як дурне кіно. Розумію, що зараз дуже багато таких жінок, як я. І чоловіків також, бо жінки теж гинуть на війні. Я сама не раз мала такий шанс на фронті. Та я вдячна Богу, що я тут, з дитиною. Не знаю, чому він в мене забрав чоловіка. Це важко. Хоча ми і не були довго разом, але це той чоловік, поруч з яким сильна жінка може відчути себе слабкою. Він міг прикрити тил, і йти вперед, прикриваючи мене, неважливо з якого боку. Він доповнював мене повністю. Я дуже сподіваюся, що наша донька буде на нього схожа.

— Чи продовжуєте ви волонтерити?

— Авжеж. Я продовжую збирати гроші на антидронові системи. Хочу відправити їх своїм побратимам. Ми починали разом у 126-й бригаді. Буду допомагати, чим можу. Бо іншого виходу не маю. Багатьох побратимів моїх вже нема, чоловік загинув і дуже не хочеться, щоб це все було дарма. Бо ми дуже багато зробили й робимо для української перемоги.

Раніше ми розповідали історію сильної 18-річної Анастасії, яка тихцем від батька стала до лав ЗСУ.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.