Мені відірвало щелепу, вона висіла на шкірі — історії жінок, які рятувалися з окупації

Під час війни вони потрапили в окупацію. Жінки розповідають, як свої ж здали місто, як під час одного з численних прильотів, один зі снарядів розірвався за п’ять метрів. Травмовані, та не зломлені. Історія життя на межі смерті — в нашому матеріалі.

Історія життя на межі смерті — як жінки рятувалися з окупації

Тетяна Пшенична з Ізюма під час окупації перебувала в Камʼянках. Тетяні травмувало щелепу після того, як снаряд розірвався в п’яти метрах від неї. Нині вона проходить реабілітацію в Івано-Франківську.

— Як почалася війна, ми виїхали в село Кам’янка, там я мешкала півроку. Забрала з собою дітей, онучку. Коли півміста було окуповано, іншу частину росіяни взяти не могли, почали шукати обхідні шляхи. Наші колаборанти здали дороги. Росіяни зайшли в село.

Російські окупанти почали обстрілювати будинки людей з мінометів. Десант висадився з літака вночі. Син прийшов провідати Тетяну вранці, бо носив у місто людям їжу, щоб вони могли вижити.

Росіяни побачили сина Тетяни та почали прицільно обстрілювати їхній двір.

Вибух трапився в пяти метрах від мене. Мене трохи захистили дрова. Я присіла, мені відірвало щелепу, язик, було багато уламків у роті, — розповідає Тетяна.

У той же день жінку вивезли. Під час виїзду вони не бачили окупантів, але росіяни заходили з усіх сторін. У Слов’янську Тетяні надали першу допомогу. За вісім днів її вдалося прооперувати в Дніпрі.

Я приїхала, в мене немає губи, немає зубів. Шукала лікарів, щоб відновити обличчя. Мені прибрали рубці та пересадили шкіру, — каже Тетяна.

Відірвана щелепа висіла на шкірі. Жінці поставили титанові пластини. Потрібно буде робити ще кілька операцій. Жінка сподівається, що матиме гарну усмішку. Тетяні доводиться їсти через шприц.

Читати на тему

Оперували на мозку при свідомості! Як відбувалась операція дитини, що стала першою в історії української медицини

На операційному столі львівських нейрохірургів опинився 15-річний Максим. Вісім років він жив з пухлиною в мозку.

Наталія Кошара — родом з Харківщини, також була в окупації. Вона працює вчителькою англійської мови. Виїхати не могла, бо мала в селі своє господарство. Під час одного з обстрілів уламком їй травмувало обличчя. Жінка втратила око.

— Увесь березень ми провели в окупації. Було важко, але ми витримали. Квітень був більш-менш тихий, виїхати не мали змоги. Росіяни заходили настільки тихо, що ми навіть не помітили.

Наталія розвозила гуманітарну допомогу людям у своєму селі. У травні стало зовсім жахливо. Росіяни почали стріляти куди завгодно.

23 травня мене поранили, разом з моїм сином. Він сидів у підвалі, вибух стався настільки близько, що двері вибило і його зачепило, — розповідає Наталія.

Спершу приліт стався в сусіда. Наталія побігла йому допомагати, і тут на очах жінки снаряд прилітає в її будинок. Вона побігла назад. В хаті була діра, вікон не залишилося. Жінка завмерла, каже, мабуть, зупинив янгол-охоронець. Якби вона побігла відразу, загинула б на місці.

На моє подвір’я було 11 прильотів. У той день — три. Я відразу зрозуміла, що в мене немає ока, прикрила його рукою. Було багато крові, — каже Наталія.

Потім жінка лягла на траву. Мати та чоловік Тетяни вибігли до неї. У них був ступор. У тілі Тетяни було вісім уламків, три в оці, в шиї, в печінці та нозі. Жінка завдячує харківським лікарям, які врятували її.

Нині жінка очікує на операцію. Навіть у лікарні Тетяна викладає дистанційно.

Раніше ми розповідали про один день з харківської лікарні, де життя на конвеєрі війни.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!