Нас лякають — ми не боїмося. Нас катують — ми не здаємося. Навіть коли нас вбивають, українці не перестають боротися за своє майбутнє без РФ.
Начальник патрульної поліції Маріуполя та Донецької області Михайло Вершинін був одним з тих, кого росіяни полонили 21 травня. Тоді він разом із захисниками Азовсталі вийшов за наказом президента Зеленського із заводу.
Його історія, яку описало Суспільне, стала уособленням всього українського народу. Про неї говоримо й далі.
Він провів у російському полоні 123 дні, з них — 60 в Оленівці та 63 — у Донецькому СІЗО. З перших днів російської агресії у 2022 році він допомагав маріупольцям врятуватися, а згодом потрапив на Азовсталь до інших оборонців міста.
Про день звільнення Михайло пам’ятає найбільше. Каже: на перетині кордону з нього зняли стяжки з рук, скотч з очей і сказали йти до України пішки.
— Я був лиш в одній футболці, змерз. Потім хтось з хлопців дав мені куртку флісову. А потім волонтери почали підбігати — дівчата дали пачку печива Наполеон, а якийсь хлопець — цигарки та запальничку.
Вони вискочили, по плечу плеснули, сказали щось хороше і назад зайшли, як у стрій. У полоні проходження через стрій було покаранням, а зараз це був вихід у життя, повернення.
Михайло зізнається, що уявляв свій день виходу з полону дещо інакше: хотів спокійно стати біля дерева, запивати кавою чи Pepsi шоколадний батончик Roshen та запалити цигарку з вишневим фільтром. Але не вийшло — звільнених оточили такою увагою, що про батончик та каву можна було забути.
До речі, Михайло попереджає всіх, хто буде зустрічати інших звільнених військових: всі вони хочуть чогось солодкого — цукерки, батончика чи Pepsi. Бо про це мріють всі у полоні, а росіяни спеціально не видають цукру. Було, розповідає Михайло, у Донецькому СІЗО кілька разів чай з цукром — і це сприймалося як свято.
Останній день полону
Михайло та інші військовополонені не були певні, що їх везуть до України. Навпаки, знаючи ставлення Росії до людей, а особливо — українців, були думки про їхнє переведення до колонії вглибині РФ.
— Ми мріяли про це (повернення в Україну — ред.), але намагалися такі обнадійливі думки гнати від себе якнайдалі. Казали, що самі себе накручуємо.
Ввечері почався переклик, ми показали свої обличчя і повернулися до камери. Трохи між собою пошепотілися, але ніяк вплинути не могли на плани росіян. Вирішили: як буде, так буде.
Вранці нам дали сніданок: окраєць хліба і 80 грамів киселю. Я розтягував ту їжу як міг, кришив хліб у кисіль і їв саморобною ложкою — з пластикової пляшки.
За хвилину до камери, де був Михайло та інші українці, залетіли конвоїри. За неписаним правилом СІЗО, якщо до камери хтось заходить, то всі повинні впасти на підлогу, — пояснює наш герой. Коли назвали прізвище Михайла, він вийшов.
— Виводили нас таким собі паровозиком. Це коли кожен кладе руки на плечі попереднього та максимально низько нахиляється. Коли нас завели усіх в камеру і я бачив, що заходять командири Азову — тих, кого мали б обмінювати в останню чергу, як і мене — я розумів, що це не обмін, а етап вивезення нас до Росії.
Михайло каже, що вони дуже довго були у тій камері, їх не годували й нічого не повідомляли.
Потім по одному почали викликати і, знімаючи на телефон, ставити запитання: “Представся. Як до тебе тут ставляться?” Відповідаєш: “Добре”. “Б’ють?”. Кажеш: “Ні, звичайно”. “Годують?” — “Так”. “Скільки разів?” — “Тричі”. “Достатньо?” — “Достатньо”.
— Ще через трохи нас вивели з камер. На столах лежали копії наших особових справ — дуже коротких, але там не було паспортів та водійських посвідчень. Але ми мусили підписатися під графою “Все отримав”. Навіть тоді ніхто не розумів, куди саме їх везуть — до України на обмін чи на етап до РФ.
Найважче чекало Михайла та його побратимів далі. Їх почали виводити та вишиковувати, з лайкою. Надягали мішки на голову й по одному виводили на вулицю до КАМАЗа.
Там, каже Михайло, він навіть побачив кількох медійних людей з так званої “ДНР”. Самого військового ще раз зняли на телефон, замотали йому руки та обличчя скотчем — дуже сильно, зізнається він, — та всадили до машини.
— Садовили нас “по-сомалійськи”: один сідає, широко розводить ноги, туди сідає наступний і зі змотаними руками бере за груди наступного. Так нас 48 і посадили.
Там були й іноземці. Вони кричали через біль. А коли рушили і ноги стиснуло — кричали майже всі. В одного іноземця позаду мене була зламана нога, він не міг зупинити крик. Дехто почав задихатися.
Михайло ті хвилини дороги згадує так: він намагався зануритися в себе і медитувати. Пам’ятає, що той, хто їх супроводжував, постійно просив тиші та “не йорзати”, але спочатку навіть давав воду всім, хто її просив. Через приблизно 20 хвилин КАМАЗ зупинився і простояв так десь дві години.
Дорога додому
— Я для себе вирішив, що напевне, обмін буде відбуватися у Василівці, туди їхати близько трьох годин, але перебувати в КАМАЗі у тих умовах — це вже була каторга. У мене ще й з носа тече, з очей тече, голова болить.
Михайло каже: водій постійно спеціально різко гальмував, щоб збиралися докупи усі, хто перебував у борту кабіни. Такі знущання знову й знову завдавали невимовного болю усім полоненим, їх постійно притискали, дихати було неможливо.
Коли КАМАЗ врешті під’їхав та зупинився, Михайло зрозумів, що помилився щодо Василівки, бо зовсім не було чути звуків вибухів. Натомість у цій тиші можна було почути звук літака, який посилювався. Коли всіх полонених почали витягати з кузова авто, ті практично не могли рухатися — все тіло затекло.
Я пам’ятаю, як мені зрізають з рук скотч і кажуть опускати ноги. А я думаю: Лиш би не впасти. Спускаю ноги та… падаю. Мене за шкибарки підняли і повели до борту літака.
У літаку умови були набагато кращими, згадує Михайло. Він зручно сів і на нього більше ніхто не давив. Летіли вони близько двох годин, а потім приземлилися на дозаправлення та зміну екіпажу. Потім один із хлопців розговорив штурмана, і той зізнався, що зараз літак у Білорусі.
— Коли ми виходили з літака, я одразу подумав собі: якщо КАМАЗ — значить етап в Росії, якщо автобус — нас везуть на обмін, — розповідає Михайло. Привели його до автобуса.
Коли посадили на сидіння, це була секунда щастя: ти сів на м’яке. Єдине, думав, як у цьому автобусі потім будуть їздити люди, в мене ж білизняні воші.
Вони їхали ще дві години, доки не приїхали до пункту пропуску. Тоді Михайло вже розумів, що їх везуть на обмін, але повірити у це все ще не міг. Коли до середини зайшов хтось, хто українською почав зачитувати прізвища полонених, Михайло підійшов і попросив сказати ще щось українською.
— Слава Україні! — пошепки сказав той чоловік. Я відповів йому Героям Слава! І в моєму горлі зібралася грудка.
“Я не знав, як до нас тут ставитимуться…”
Коли чоловік вийшов з автобуса, росіяни нахрапом крикнули опустити голову. Зрізали скотч з рук та голови й сказали йти до України. Свої емоції при першому погляді на українську амуніцію Михайло й дотепер не може описати. Першим, що зробив — попросив у медиків знеболювальне, бо від перетяжок у нього жахливо боліла голова.
Я не знав, як до нас ставитимуться. Ми ж були у полоні — нас можуть тут ненавидіти. Але я бачив сльози на очах у всіх, хто нас чекав.
А потім чоловік поїв печива Наполеон та й, каже, “роздуплився”, що 18 числа у його коханої дружини було день народження. Підійшов до водія та попросив телефон, аби подзвонити до жінки.
— У слухавці чую її голос. Кажу: Добрий вечір, вона — Добрий вечір. А я: Тут в однієї чудової дівчини 18 числа був день народження, я засмутився, що не можу її привітати, тому вирішив зробити це зараз. З днем народження!
Дружина спочатку нічого не зрозуміла, і я пояснив, що це я — на волі. Далі уже прийшло розуміння та емоції.
Зараз Михайло проходить лікування — полон дав про себе знати у вигляді запалення лобних пазух. Але те, у що вірив, те що рятувало під час полону — мрії та віра. Тепер чоловік радий, що його оточено такою колосальною підтримкою.
А ще каже: про події в Україні вони весь цей час нічого не знали, але те, що чули з розмов “ДНРівців” між собою — це пропаганда в пропаганді. Зате українці про війну говорять гучно і всюди: а от що робити, якщо твій допис про війну видалили чи забанили в соціальних мережах — читай у матеріалі.
Головне фото: Аліна Смутко/Суспільне
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!