Росіяни завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю — ніхто: історія ромів, які стали на захист України

Зараз їх четверо, але у їхньому таборі у Сваляві проживає близько двох тисяч осіб. Серед ромів не заведено брати до рук зброю, але ці чоловіки вирішили для себе, що захищати рідну землю їм просто необхідно.

Історію ромів, які добровільно пішли на війну, яку проти України розв’язала Росія, розповів офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас для Української Правди.

Найстарший серед чоловіків — Михайло Титичко на псевдо Барон. Він отримав його не просто так, а за свій чималий авторитет у спільності ромів. Він єдиний з добровольців, хто мав досвід військової служби.

Я сам хотів служити. Потрапив у 39 десантно-штурмову бригаду, в місто Хирів на Львівщині.

Чоловік навіть встиг дослужитись до звання старший сержант та пройти спільні навчання з американськими військовослужбовцями. Однак бажання навчатись та будувати кар’єру взяли верх, тому Михайло після армії пішов на навчання у юридичному коледжі.

А потім було одруження, народження двох доньок, розлучення і знову одруження, і знову народження ще трьох дітей. Зараз у Михайла троє неповнолітніх синів і він за законом міг і не йти на службу. Проте чоловік завжди був готовий захищати свій дім та бути лідером.

Я народжений і вихований у 70-ті, наслухався тоді багато про братні народи.

Тому чоловік вирішив, якщо у 2014 році він не пішов на фронт, то цього разу йому це просто необхідно. Прийшов у табір та запитав, хто піде разом із ним. Так і зібралась компанія з дев’яти осіб.

Спочатку у військкоматі не зрозуміли, що вони взагалі хочуть. А щойно прийшло розуміння, то направили у підрозділ, який займався ремонтом пошкодженої техніки.

Чоловіки не розраховували, що їм хтось буде видавати спорядження, тому з собою взяли кошти, щоб його придбати. Коли ж їм видали усе необхідне, то були вкрай здивовані. Думали, що оскільки вони добровольці, то і самі мають себе забезпечити. Та дуже зраділи, що зможуть залишити щось своїм сім’ям, оскільки кожен з них — багатодітний батько.

Та згодом у їхній 128 гірсько-штурмовій бригаді стало не вистачати бійців у піхотних підрозділах, тому було створено окрему бойову роту. Усі дев’ять чоловіків зголосилися разом стати до її лав. Тож і оборона південно-східного напрямку лягла на їхні мужні плечі.

Ми дуже здружилися з товаришами по підрозділу. Самі завжди тримаємося разом.

Проте спілкування складалося не без проблем. Барон ділиться, що спершу інші хлопці з їхнього підрозділу були насторожені. Відчувалася певна напруга. Пізніше сам Михайло вже у розмові з побратимами дізнався, що були певні побоювання.

Вони жили в постійній напрузі й страху, що в них щось вкрадуть — самі зізналися мені через місяць. Але ця недовіра дуже швидко пройшла — щойно хлопці гарно придивилися до нас, ми так здружилися, що стали наче сім’єю.

Михайло

Тепер чоловіки, навіть будучи на відстані, тримають зв’язок. Також довелось відправитись додому і кільком хлопцям з табору Михайла — здоров’я все ж таки не витримало. Проте чотири роми продовжують триматись разом. 

Навіть нещодавно придбали позашляховик, що тепер значно полегшує життя у непростих умовах. Потреба переміщуватись з’являється часто доволі неочікувано, але чоловіки стійко тримають фронт і після перемоги прагнуть створити власний невеличкий музей війни, щоб усі пам’ятали, що України захищали, зокрема й роми.

У циган є неписаний закон — не воювати, взагалі не брати зброю в руки. Але ми не загарбники, а захищаємо свою країну, тому я не бачу тут суперечностей, — каже Михайло.

Для чоловіків це настільки ж історичні кроки, як і для всіх українців, оскільки для них Україна — теж рідний дім.

Читати на тему

Навіть руїни не збираюсь віддавати росіянам! Історія військового, що брав участь у боях у Бузковому парку Херсона

Військовий розповів про перші дні окупації Херсона та бої у місті.

Брат Михайла Василь теж повторює, що для нього ця боротьба надзвичайно важлива. Він з юного віку почав їздити на заробітки, щоб забезпечити сім’ю, і не з розповідей знає, які росіяни насправді. Тому прагне встановити історичну справедливість та, звісно, захистити дім своїх чотирьох дітей.

Я не хочу, щоб росіяни прийшли в мою хату й командували, що робити. Працював колись там, знаю їх добре. Вони завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю — ніхто. Так було, але відтепер не буде — все!

Василь

Молодший із братів Дмитро має вже п’ятьох дітей. Говорить, що коли побачив перші кадри звірств росіян на українській землі, то вирішив — більше такого не допустить.

Я подивився на своїх доньок – і вирішив, що піду на фронт.

Дмитро

Племінник Михайла Альберт — теж багатодітний батько та має вже трьох малюків. Він народився у бідній сім’ї, тому змалечку знає, як заради свого майбутнього потрібно тяжко працювати. А тому і віддавати свого дому він теж не збирається загарбникам.

Він жив у Білій Церкві, але ще у перші дні повномасштабної війни чоловік вивіз рідних у Сваляву, а сам приєднався до інших членів сім’ї — вже у війську. Ділиться, прагне, щоб у його дітей було майбутнє.

Вирішив, що краще я буду воювати, ніж потім мої сини.

Альберт

Влітку у мами Михайла, Василя та Дмитра стався інсульт, тож чоловікам дали змогу почергово відвідати її. Барон ділиться, що дехто з його підрозділу не очікував, що він повернеться з відпустки — він має всі підстави, щоб не продовжувати службу. Проте був приємно здивований, коли його радісно зустріли побратими.

Вони були раді мене бачити, і я їх теж. Значить, ми тут недаремно!

За його плечима 30 років сумлінної служби в канадській армії та п’ять найкривавіших війн другої половини XX — початку XXI століття. Дізнавшись про російське вторгнення, 57-річний ветеран Майкл з позивним Санта не зміг всидіти вдома. Читай, як ветеран канадської армії боронив Київ у березні.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото: Українська Правда