Вночі, 22 вересня, з полону звільнили та повернули додому 215 героїв, захисників Азовсталі. На це чекала вся Україна, однак найбільше — рідні та близькі військових.
За весь час в полоні росіяни неодноразово порушували міжнародне право, не дотримувалися Женевської конвенції та блокували місію ООН.
Усе це тримало в постійній напрузі та страху родини військових, тож кожен день починався з молитви за їхнє життя і спроб достукатися до світу.
Через що довелося пройти Антоніні Паламар, дружині Святослава Паламара “Калини”, під час його незламної боротьби на Азовсталі та полону російськими окупантами, розповідаємо далі.
Фото: прес-служба МВС
Пекло Азовсталі продовжувалося навіть на мирній землі
Щодня з моменту нападу азовці боролися за життя мирних людей, стримували ворога та виконували завдання попри всі випробування: відсутність стратегічних запасів їжі, медикаментів та можливості їх отримати, перевага ворога у кількості тощо.
Їхня відрізаність від світу та важкі умови були пеклом не тільки для азовців та мирних людей, що переховувалися від росіян на заводі.
Це пекло перекочувало на відносно спокійні території, в серця найрідніших цих захисників. Однією з тих, хто проживав біль Азовсталі всередині, була Антоніна, дружина Святослава “Калини”.
Вона ділиться, що чоловік рідко, але присилав короткі повідомлення з Азовсталі: +; тримаємо оборону; привіт малому та батькам; знаєш, що б я зараз з’їв — хліба; не втрачаємо надії та віримо; штурм заводу; ворог скидає на завод бомби, а тут у нас багато цивільних людей, яких ми маємо врятувати.
Також він писав, що загинули наші добрі друзі і ще багато таких родин, людей, дітей, військових, вірних своїй Україні синів та дочок.
Напевно, кожній жінці буде важко читати короткі повідомлення про смерть друзів, знати, що там зараз пекло, твій коханий прямісінько там, а ти не можеш нічого вдіяти.
Полон — продовження пекла
Щоб зберегти життя, оборонці Азовсталі виконали наказ вищого керівництва і добровільно здалися у полон.
Відтоді, з 23 травня, дружина Святослава “Калини” не отримувала від нього жодної звістки. Хоча за статутом Женевської конвенції військовополонені мають право на листування.
Росіянам це ні про що не говорить, тож рідним та близьким полонених лишалося лише вірити, що вони ще живі, й боротися за їхнє визволення разом з українською владою. Це було чимале випробування.
Через те, що не було зв’язку, рідні не знали, хто був в Оленівці. Хоч щось про місцеперебування та стан рідних людей в полоні могли дізнатися лише зі слів звільнених бійців.
Понад півроку війни стали великим випробуванням і для шестирічного сина подружжя. Він не бачив тата весь цей час і не мав змоги обійняти, поговорити з ним.
Фото: сімейний архів дружини
У плані виховання між батьком та сином ще змалечку панує довіра, спілкування, відчуття справедливості, дисципліни та любові до своєї рідної землі, свого народу та коріння.
Лук’ян знає, що тато разом з побратимами — справжні супергерої, легендарні, мужні та звитяжні. Він та його мама з нетерпінням чекали на тата та всіх захисників і захисниць Азовсталі — і ось нарешті це сталося.
Захисники повернулися додому, а в серцях їхніх рідних нарешті вгамувалося пекло, яке вирувало з початку війни.
А про те, як відреагували матері та дружини на звільнення рідних азовців, читай у нашому матеріалі.
Не пропусти найважливіше! Підписуйся на Telegram-канал Вікна.