До Львова через Донецький аеропорт і Азовсталь — історія переселенців, які відродили свій бізнес під час війни

Дві сім’ї переїхали у місто Лева з початком повномасштабного вторгнення. Тут вони вирішили продовжити справу, яку розпочали ще в мирному Маріуполі.

Втеча з Донецька до Маріуполя

Станіслав Дмитрієв з дружиною з Донецька. Уперше вони втратили житло у 2014 році, коли в рідне місто прийшов “рускій мір”. Подружжя жило одразу біля аеропорту і з кожним днем залишатись там ставало все небезпечніше.

Тікати вирішили в Маріуполь, поселились біля Азовсталі. Там виховували дітей, розпочинали власний бізнес. Кажуть, місто жило мирним життям і стрімко розвивалось. 

Не знаю, як до того, та після 2014 року це місто почало дуже розвиватись. Ми закохалися в нього одразу. Жили поблизу моря. Дуже файне місто.

За останні кілька років побудували нові парки, дороги, площі. Дуже багато молоді було, — пригадує Станіслав.

Натомість в окупованому Донецьку, що всього за сотню кілометрів від Маріуполя, життя з 2014-го року наче зупинилось.

Ми бачили поруч Донецьк, який згасає. Там взагалі не було розвитку. А ми поруч, і ми живемо, ми радіємо. Жодного разу я не пошкодувала про своє рішення переїхати в Маріуполь, — каже дружина Станіслава Дарія.

У 2021 році разом із ще одною сім’єю вирішили відкрити доставку суші. Туди вкладали не лише всі свої заощадження, а й сили. Мали тисячі постійних клієнтів. Мріяли про власний ресторан. Та не склалося. 24 лютого війна завітала у їхні домівки знову.

Втрата житла вже вдруге

— Усе почалось ще 22 лютого. Якщо раніше вибухи ми чули далеко від міста, то тоді почало “гупати” вже поруч. Ми зрозуміли, що щось не так. А вже 24-го вранці прокинулись від сильних вибухів.

Ми підірвалися, почали речі збирати. Рішення виїжджати прийняли швидко. Адже вже знали, що таке “рускій мір” і як вони воюють. Вони не воюють, вони просто все і всіх знищують, — із сумом розповідає Станіслав.

Із собою взяли лише документи та кілька речей. Виїхали за першої ж нагоди, коли на блокпостах ще не було російських військових. Тоді вони ще не знали, що через три дні у їхнє помешкання влучить ворожий снаряд.

У нас нема житла вдруге. На третій день війни було попадання в кухню. А потім уже повністю згорів наш дім. Там усе зруйновано. І нашого бізнесу там уже нема: дві точки повністю розбиті, — розповідає Дарія.

Бізнес в евакуації

Спершу сім’я з друзями виїхала до Запоріжжя. Звідти потягом до Львова. Волонтери допомогли знайти прихисток. Згодом з’явилась ідея відновити справу всього життя тут, у Львові.

Разом з друзями знайшли приміщення у самісінькому центрі міста. Власник зробив знижку на оренду на кілька місяців, допоки не стануть на ноги.

Львів дуже допоміг, люди допомогли. От виставили ми пост у соцмережах, що запускаємо доставку у Львові, і відразу ж з першого дня посипались замовлення. 

Я такого не очікував. Вчора дружина відправляє мені замовлення, а я кажу: зупинись, я вже не встигаю, — сміється Станіслав.

Станіслав — шеф-кухар, Дарія приймає замовлення, а їхня подруга Марина працює над концепцією. Усе меню, ідеї розробляють самі. Багато експериментують, аби приємно дивувати львів’ян та гостей міста.

Вони можуть годинами розповідати про смак, інгредієнти та специфіку приготування. У планах відкриття кафе, яке вони так і не встигли відкрити в Маріуполі. Уже закупили меблі, деякі елементи декору та посуд.

Ну поки на доставку, а так хочемо кафе, ми давно планували, але так і не відкрили. Знаєте, важко ось так в один момент усе втратити. Ми вкладали в цю справу всю душу.  

Усе самі, не було кому допомогти. А скільки прекрасних людей у нас працювало: молоді хлопці та дівчата, — розповідає співвласниця бізнесу Марина Кондратенко.

Читати на тему

Змінити професію під час війни. Розповідаємо три історії українок про їхню нову роботу

З власного бізнесу — в будинок престарілих. Із журналістики — в дитсадок. Три історії українок про зміну професії під час війни.

У цій страшній війні маріупольці втратили одного зі своїх колег, який не зміг вибратися із заблокованого рашистами міста. Чоловік працював сушистом. У Маріуполі у нього залишилась вагітна дружина.

Дмитро був дуже класною людиною та професіоналом своєї справи. Нам його зараз дуже не вистачає. Він намагався виїхати із міста та всі спроби були марними. Що зараз з його дружиною ми не знаємо. Ми не маємо з нею зв’язку, на жаль, — каже Дарина.

Нині від Маріуполя не залишилося нічого. Та вони вірять, що місто знову розцвіте, але вже під українським мирним небом.

От побачите, Маріуполь буде українським. Ми його побачимо. Поїдемо всі разом відбудовувати, — переконаний чоловік.

На запитання про що мріють сьогодні, відповідають — просто жити!

Жити! Вдосконалювати все, робити щось. Я не знаю як сказати, щоб нас перестали “рятувати”. Ми не хочемо. Ми дуже любимо Україну. Ми нікуди не їдемо. І не хочемо їхати. Ми міцні, ми з Азовсталі, — гордо відповідає Дарина.

Своїм прикладом вони хочуть показати, що ніколи не варто опускати руки, навіть тоді, коли здається, що все втрачено.

Українські переселенці відновлюють бізнес на новому місці. Наприклад, в Івано-Франківську біженці частують містян кавою, вирощеною на херсонських кавунах. Читай історії людей, які не побоялись почати життя з чистого аркуша.