Донька казала, що не хоче помирати. Історія переселенки з Донеччини про евакуацію під обстрілами

Жителі східних областей знали, що таке війна, але рік тому здригнулися від нової хвилі жорстоких обстрілів та наступу російських військових. Антоніна з родиною мешкала у селищі Новотроїцьке Донецької області. Після 24 лютого вона з донькою десять днів жила в підвалі, але змогла евакуюватися під обстрілами.

Вона згадує, що в дорозі, коли лунали вибухи, її донька сказала, що не хоче вмирати. Свою історію про початок повномасштабного вторгнення та евакуацію до Португалії Антоніна розповіла Суспільному.

Десять днів у підвалі

Новотроїцьке розташоване менш ніж за 50 км від Донецька, тому війна для родини Антоніни триває вже дев’ять років. Антоніна каже, що люди в Новотроїцькому ніби вже звикли до війни. Але 24 лютого 2022 року все було інакше. Їй почали дзвонити та писати друзі, що почалося повномасштабне вторгнення. 

Тоді жінка не могла уявити масштабів небезпеки, не знала, що чекає на неї та її шестирічну доньку Ніколь. Сестра Антоніни сказала збирати речі та спускатися в підвал. Так і зробили.

Перші три дні у селищі ще був зв’язок та електрика. Потім росіяни розбили комунікації. Останні п’ять днів, що провели у підвалі, не випускали дітей на вулиці через сильні обстріли.

Антоніна хотіла евакуюватися, але не знала як. У Новотроїцькому не було великих запасів палива, люди також не готувалися завчасно виїжджати.

— Тоді я почала панікувати, бо не знала, як виїхати з нашого містечка. Тому що з усіх боків Волноваху, яка розташована за 18 км від Новотроїцького, почали сильно обстрілювати. Ми були в оточенні, — розповідає Антоніна.

Про евакуацію

Жінка каже, що найстрашніше було на початку березня. Тоді родина вирішила виїжджати. Бензин взяли у покинутій машині, яку знайшли по дорозі.

Коли жінка з донькою та друзями зібралися їхати, почався авіаобстріл. 

— Я вперше чула літак і такі страшні звуки. Скрізь — танки. По мене приїхали друзі. Сказали: “Їдемо, бо вибору немає. Або ми тут залишаємося під авіанальотами, не знаючи, що з нами станеться, або ми їхатимемо, молитимемося Богу і виїжджатимемо живими, з дітьми”, — згадує вона.

Їхали з білим прапором, а дітей сховали в машині під сидіння, щоб уберегти від обстрілів.

За її словами, біля Волновахи було багато розбитих та спалених машин, але людей видно не було. Жінка закривала дітей собою. Вона згадує, що постійно молилася, щоб з ними усе було добре.

Ніколь їхала та казала: “Я боюся, що з нами щось трапиться. Я не хочу вмирати! Чому нас вбивають?” — ділиться Антоніна.

Родина приїхала до села Волоське Дніпропетровської області. У притулку для переселенців волонтери пропонували евакуюватися за кордон. Вони допомагали людям доїхати до Дніпра, а звідти — до Португалії. Жінка погодилася на евакуацію. Розповідає, що у Португалії волонтери дуже добре зустріли українців, усіляко допомагали.

— Я відчула себе у безпеці й сказала, що залишаюся тут та більше нікуди не поїду, — пригадує Антоніна.

Читати на тему

Знищені будинки, евакуація та мрії маленького хлопчика — як живе прифронтова Авдіївка під постійними обстрілами

Розповідаємо, що відбувається в Авдіївці зараз.

Про життя в Португалії

Жінка каже, що їй складно згадати перші два місяці після евакуації. Запевняє, що волонтери допомагали з усім необхідним: житлом, документами, їжею, речами тощо. Допомагали навіть влаштувати дітей до шкіл та дитячих садочків.

Зараз вона з донькою живе у квартирі, яку їм надали безплатно. Антоніна каже, що складно знайти хорошу роботу без знання мови. Тому вона зараз проходить курси португальської. 

— Мені хотілося б залишитись у цій країні. Вона дуже схожа на Україну. Мені подобається, що поруч гори, мені безпечно. Але дитина моя сумує за Україною, вона дуже хоче додому, — розповідає переселенка.

Рідні на окупованій території

Мама, сестра та інші родичі Антоніни залишилися на окупованій території, вони не змогли виїхати. Жінка каже, що окупанти жахливо ставляться до місцевих. Коли її мама захворіла, їй не дали викликати швидку. Окупанти сказали, що в пріоритеті поранені російські військові. Її мами не стало в грудні 2022 року. Жінка каже, що це не єдиний випадок. 

Також переселенка розповідає, що росіяни намагаються переробити усі документи на російські. Тому вона сказала сестрі надіслати документи на квартиру, щоб її не забрали російські окупанти. Вони постійно приходять із перевірками.

— Мені хотілося б на мою територію повернутись — додому. Я не хочу жити у руїнах, — стверджує Антоніна. Вона каже, що росіяни знищили багато міст у Донецькій області: Маріуполь, Вугледар, Волноваху тощо. 

Як тепер можна на цій території жити, як її можна буде відбудувати, я не розумію. Як моя дитина там вчитиметься і житиме? — розмірковує жінка.

Попри все, що сталося, Антоніна налаштована жити далі, адже у неї є донечка. Каже, головне — що донька ціла.

Багато дітей змушені були покинути домівки через війну. Раніше ми розповідали історію Анастасії Христич, яка повернулася додому до Харкова.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!