Для мене загинути за свою державу — це гідна смерть: історія сержанта Леона про звільнення територій та допомогу цивільних

Виховував п’ятирічного сина, служив у патрульній поліції та не думав, що знову доведеться йти на війну, звідки повернувся у 2015 році. Багато друзів говорили сержанту на псевдо Леон, що йому може так не пощастити, як минулого разу, і все скінчиться трагічно.

Та чи могли його зупинити якісь вмовляння, чи навіть сльози рідних? У пріоритеті для Леона — вільна та сильна Україна. А втрата незалежності виглядає страшніше, ніж власна смерть.

Для мене загинути за свою державу, захищаючи її — це гідна смерть.

Так і сказав своїм друзям, а після цього вирушив у військкомат. Там запитали, чи хоче він долучитись до лав ЗСУ, на що отримали відповідь, що це честь бути їх частиною.

Зараз, коли Леон вже провів рік пліч-о-пліч із побратимами у боях за Україну, чоловік згадує, як у перші дні вони були ладні на все — тільки б вберегти рідну землю.

Та найбільше запам’яталось звільнення Херсонської області. Спочатку була Хрещенівка, її звільняли з боями. Ворог постійно намагався штурмувати у відповідь.

Однак у противника на озброєнні був лише один танк на цьому напрямку та кілька десятків піхотинців. Тож коли його бронетехніку українські воїни спалили, то окупанти зрозуміли — їм буде непереливки.

Місцеві мешканці розповідали, що російським військовим було настільки страшно від усвідомлення, що ЗСУ вже поруч, що вони крали автівки, мотоцикли, навіть велосипеди, лишень аби повтікати.

У ворожому командуванні тоді залишився лише один лейтенант, який зрештою опинився у полоні. Після цих подій вдалось ще звільнити Петрівку, Шевченкове, Українку, Біляївку, Червоне та вийти на правий берег Дудчан.

В останньому населеному пункт росіяни під час відступу підірвали міст, тож українським захисникам довелось очікувати на накази командування, як діяти далі. Лише після прибуття підкріплення продовжився рух і вдалось звільнити ще Качкарівку та Новокаїри.

Тоді Леон з побратимами й дізнались про звільнення Херсона. Чоловік ділиться, що це неабияк підняло бойовий дух. Не менше емоцій було й під час звільнення інших населених пунктів.

У деяких селах жіночки ставали на коліна і просто плакали… Ми теж з хлопцями не могли стримати сліз і плакали разом з ними… У такі моменти ти відчуваєш усією душею, що люди чекали.

Та найбільше вражала сміливість цивільних, які як тільки дізнались про те, що наближаються ЗСУ, почали пробиратись через ліси, щоб поділитись інформацією про розташування ворожої техніки. Леон говорить, що це неабияк прискорило процес звільнення.

Це реально для мене було шоком, коли 70-річні бабусі відрізняли гаубиці від танків, рахували ворожі БМП і постійно інформували нас.

Читати на тему

”У росіян все лише фасад: пошкребеш, а під ним — нічого немає”. Історія бойового медика із Закарпаття

Олексій Любецький розповів про свою історію війни та що про нас тепер говорять світові ЗМІ.

Так і почали з’являтись трофеї. Першою була снайперська гвинтівка під назвою Гвинторіз. Та найчастіше доводиться шукати саме снаряди, які місцеві не сприймають серйозно та наражають себе на небезпеку, коли ховають їх вдома.

Тож військові збирають це вороже залізяччя, передають іншим підрозділам, які повертають ці снаряди їхнім володарям та роблять помсту за тих, чиї життя загарбники забрали.

Леон ділиться, що буде завжди пам’ятати своїх полеглих побратимів, які для нього — назавжди герої. А сам після перемоги для себе прагне лише повернення до старих обов’язків — виховання сина та служби у патрульній поліції.

Прагне повернутись до своєї цивільної професії й Богдан. Чоловік раніше працював у ІТ-сфері, а у вільний час займався моделінгом. Та тепер він служить у ЗСУ. Читай, як модель та айтівець став на службу народу України.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!