Війна для кожного з нас почалася по-різному. Хтось спав у ліжку далеко від кордону з Росією і прокинувся о п’ятій ранку від ракетних ударів по інфраструктурі свого міста. А хтось був надто близько, щоб уже о четвертій зрозуміти: велика війна прийшла на поріг кожного українця.
Російське вторгнення 24 лютого застало Марину Голінько у Маріуполі. Там вона проходила службу у складі 36-ї бригади — була військовою медикинею.
До останнього жінка з колегами евакуйовувала та рятувала людей з небезпечних ділянок усього міста. Зрештою, перебралися на завод Ілліча, де й пробули до самого полону. Про свою роботу на війні та пережите у полоні вона розповіла журналістці ICTV Ірині Цимбал.
Госпіталь був переповнений, тому потім лікували самі
За спогадами Марини, спочатку вони відвозили усіх поранених до місцевого госпіталю. Та згодом він уже не мав потужностей для такої кількості людей: доводилося їхати до шпиталю, а через день чи два забирати до себе у бункер та лікувати уже там тим, що було під руками.
— Ми жили постійно в бункері. В нас була облаштована така кімната, де ми мали всі свої медичні запаси. Робили перев’язки й надавали допомогу, коли якісь бої відбувались недалеко від нашого бункера, — пригадує медикиня.
Так жили та працювали 47 днів. Їжі практично не було — харчувалися здебільшого раз на день, а так — пили чай чи каву, за щастя було, якщо перепадуть якісь солодощі. Було важко, бо зовсім не було знеболювальних та антибіотиків.
У нас було дві спроби евакуюватись, прорватися. Це єдиний був шанс вижити і не потрапити в полон. Але вже потім, аналізуючи, яке утворилося кільце біля Маріуполя, стало зрозуміло, що прорватися у нас просто не було шансів.
Під час спроб евакуюватися вони зрозуміли, що сили бригади та російських військ були просто неспіввідносні. Вона каже: 36-та бригада стояла до кінця, до останнього боєприпасу. Оборону тримали доти, доки було ще чим воювати.
— Ті, хто зміг прорватися до Азовсталі, то вони прорвались, тому що мали транспортні засоби, а ми вже залишилися без нічого просто. А пішки далеко не дійдеш.
Стало зрозуміло, що далі опиратися немає ні можливості, ні сил. Перед самим полоном Марина написала рідним повідомлення: вже все. А потім вийшла до окупантів.
Полон
Марина згадує — напевно, підсвідомо до такого готувалася ще в мирному житті: читала книжки про табори, які влаштовували росіяни ще у сталінські часи. Попри умови перевезення, холод та страх дівчина вірила, що виживе.
Я знала, що буду жити, але мене чекає дуже важкий період.
Тоді ж вона вперше відчула, наскільки втомлена: дві ночі перед тим ніхто з них не спав, проривалися та намагалися виїхати з міста. Було важко емоційно — відчуття, наче ти уже не в цьому світі.
Про полон жінка говорить обережно, щоб не нашкодити побратимам і колегам, яких досі утримує в тюрмах і СІЗО Росія. Лише каже: їх ще там попередили, щоб зайвого про полон не говорили, бо там ще й досі перебувають решта українців.
— Але ставлення я б оцінила одним словом: жорстоке. Жорстоке ставлення. І так люди не повинні ставитись до інших людей, якої б нації ми не були.
Марина каже, що гуманне ставлення до полонених — це не про Росію. Але спочатку все було не так погано: в Таганрозі найгірше ставилися лише до офіцерів, а ось у Валуйках, де були самі жінки-наглядачки, ставилися краще.
Нам виділили кімнату, в якій був туалет. Жінки, які не були офіцерами, жили в кімнатах, де не було туалету. Їх туди водили чотири рази на добу, тому вони мусили терпіти.
В жіночій колонії було й краще харчування, аніж в Таганрозі. Навіть раз дозволили написати листа додому. Марина написала його українською, тож потім її та ще кількох полонених змусили переписати його російською. Внутрішньо вона противилася, але все ж переписала — коротко, з натяком на те, що у колонії їх постійно дезінформують.
І замовила мамі торта улюбленого, на звільнення з полону.
— Я написала, щоб забрали мої речі з Одеси, бо в колонії кажуть, що Одеса вже не наша. Я й не вірила, але розуміла, що, скоріш за все, не повернуся служити в Одесу, то хай вже забирають ті речі.
Звільнення
В полоні Марина пробула 189 днів. Коли їх з іншими полоненими жінками з Азовсталі вкотре перевезли в Таганрог, з’явилися перші думки про обмін. А коли дорогою побачили, що рухаються в бік населених пунктів України, надія ставала дедалі міцнішою.
Дівчина згадує ту дорогу: зрозуміла, що уже в Україні, бо було дуже красиво: захід сонця та поля.
Нас перевірили по списках, пошикували, і ми мали рухатися вперед, до своїх автобусів. Ми запівали гімн України, звичайно. Зі сльозами. Це було дуже емоційно.
Марину обміняли 17 жовтня разом зі 108-ма полоненими українками. Мама Любов Сергієнкова та сестра Альона на зустріч наварили вареників. А вдома готують той улюблений торт дівчини. Зараз вони не тямлять себе від щастя — а тоді, коли лишень дізналися про полон рідної Марини, їхнє життя перетворилося на жахливе існування.
Матір рятували домашні клопоти, друзі та електронний щоденник, який жінка почала вести після того, як побачила свою доньку у російських групах про полонених.
Сестра Альона працює в ДСНС, але щовечора після роботи мчить додому до своїх рідних дівчат, щоб набутися разом. Усі вони чекають повернення з фронту батька, який нині захищає Донецький напрямок. І сподіваються якнайшвидше обійняти всіх тих, хто досі у полоні російських окупантів.
Сама Марина зараз проходить реабілітацію. За її геройські вчинки Володимир Зеленський нагородив дівчину орденом третього ступеня.
Кожен з наших бійців проходить найважчі бої для самого себе на фронті. Для нашого іншого героя випробуванням стало бачити вбитих дітей: про свою війну з окупантом розповів нацгвардієць з Луганського напрямку.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!
Головне фото: Факти