Її роботу знищили, але вона завжди у серці. Історія водійки трамвая з Маріуполя

Багато людей через війну втратили роботу. Загарбники фактично знищили робочі місця. Так було й з Ориною Семещук. Їй 41 рік, і вона працювала водійкою трамвая у Маріуполі. Але окупанти розбили колії, тож жінка лишилася без роботи.

У перші дні повномасштабного вторгнення Орина бачила паніку людей: величезні черги за продуктами та до банкоматів.

— Була паніка, люди намагалися знайти якісь продукти, вони метушилися. Скупляли абсолютно все. Хтось шукав можливість зняти готівку з банківських карток, — згадує Орина.

Під вибухами вона змогла прожити у Маріуполі ще місяць. Зрештою пішки з родиною покинула рідне місто. Дісталася Дніпра і нині знову за кермом трамвая. Але на кожній зміні з нею згадка про колишню роботу — старе робоче посвідчення з маріупольського депо.

Про початок війни

26 лютого у неї був останній робочий день у маріупольському електротрансі, бо наступного дня росіяни розбомбили трамвайні колії. Каже, відтоді була з дітьми вдома та спостерігала, як удар за ударом окупанти знищували рідне місто. Вона показує відео зі своєї лоджії, якої вже нема. На ньому видно, як сусідні будинки накривають Гради.

Поступово у Маріуполі не стало світла, тепла, води та мобільного зв’язку. Також жінка показує вигляд з її балкона. 

Єдина висотна будівля — 12-поверхівка у моєму районі. Люди виходили на дах будинку, щоб зловити мобільний зв’язок, — розповідає Орина.

Потім зазначає, що це було місце великого скупчення людей, і показує, як окупанти завдавали ударів у верхні поверхи будівель.

Читати на тему

Побувати в пеклі та спуститись іще глибше: маріупольчанка Мар’яна, яка пройшла Азовсталь, повернулася з полону

Мар’яна Чечелюк до війни з Росією працювала в Нацполіції України. Через це її взяли у полон та помістили до Оленівської колонії.

Як жили люди в Маріуполі

Їжу люди готували на вогнищі, воду брали в джерелі, хоч це було небезпечно. Діти бачили в небі безпілотники. Через проміжок часу це місце, де люди брали питну воду, накривало з усіляких снарядів.

Орина розповідає: їхній будинок був неподалік металургійного комбінату. Коли у місті вже не вистачало продуктів — українські військові влаштували польову кухню. 

— Ті військові, яких я бачила у комбінаті імені Ілліча, честь їм, хвала та уклін. Вони ніколи не підходили до польової кухні доти, доки не буде сите все мирне населення, яке зібралося, — зазначає Орина.

Як виїхала з Маріуполя

Залишатися у Маріуполі було все небезпечніше. З евакуацією не складалося, тож Орина з чоловіком та двома дітьми вирішила покидати місто пішки. Жінка згадує: щоб зберегти усі фото і відео з телефона, вдалася до хитрощів.

Телефон був повністю розряджений, вимкнений, я витягла з телефона дві сімкарти та картку пам’яті й зашила в інше місце, — зізнається жінка.

Родина подолала 20 кілометрів повз вигорілі зруйновані будинки та російські блокпости до найближчого селища Нікольське. Звідти родину забрали волонтери. Спершу відвезли до Запоріжжя, потім — до Дніпра. Тут чоловік знайшов роботу. І Орина теж — у трамвайному депо. Взяли фактично одразу.

У міському комунальному підприємстві кажуть — потрібні люди з досвідом. Бо від початку агресії Росії проти України з роботи до війська пішла майже сотня працівників усіх спеціальностей. Зараз вакантні місця зайняли 80 переселенців з Харківщини, Луганщини та Донеччини, які часом навіть без документів тікали від війни.

Орина каже, уже після приїзду сюди дізналися — їхньої квартири на дев’ятому поверсі більше немає. Наступного дня, як вони вийшли з Маріуполя, туди прилетів снаряд. У Дніпрі родина житло винаймає — до міста вже звикли. Жінка береже посвідчення з маріупольського депо, хоча воно вже зруйноване. 

Багато людей втратили рідних у Маріуполі, діти лишилися без батьків. Раніше ми розповідали історію подружжя зі Слов’янська, яке всиновило хлопчика з Маріуполя.