У нас війна почалася 17 лютого — кінолог-прикордонник про скажені обстріли, контузію та біль від втрати службової собаки Делі

Павло Жариков — кінолог. З 2018 року чоловік разом зі своєю службовою собакою німецькою вівчаркою на прізвисько Делі служив у Маріуполі, а з 2020 року працював у Луганському прикордонному загоні в місті Щастя.

Він одним із перших зустрічав російських військових під час повномасштабного вторгнення. Каже, для них у Щасті все почалося ще до 24 лютого 2022 року.

Початок повномасштабної війни

У нас війна почалася звечора 17 лютого. Тоді ще функціонувало КПВВ Щастя й був пропуск гуманітарної допомоги — вони повертались уже ввечері з тимчасово окупованої території Луганської області. Тоді почався обстріл КПВВ, — розповідає Павло Жариков.

Місто Щастя розташоване за 15 км від тимчасово окупованого Луганська. Військовослужбовці розуміли загрозу та можливі швидкі темпи просування росіян. 20 лютого Щастя почали масово обстрілювати з реактивних систем залпового вогню.

— З 20 числа ми спільно з підрозділом Айдар почали виставляти по всьому місту невеликі групи по п’ять-сім осіб для охорони міста та недопущення проникнення диверсійно-розвідувальних груп.

24 лютого зранку наш підрозділ був частково розгрупований по місту, основні сили були на відділі. Ми здійснювали охорону прикордонної комендатури швидкого реагування. О 04:30 почались масовані обстріли, — згадує Павло.

Прикордонники отримали команду займати кругову оборону для відсічі агресії Російської Федерації. Російські війська були дуже близько. На Луганщині до лінії зіткнення була найменша дистанція — лише 1 км від відділу до КПВВ.

24 лютого зранку Павло охороняв військове містечко, коли почалися масові обстріли.

— З 04:30 нас почали дуже інтенсивно обстрілювати — багато систем було, які влучали по місту. І це продовжувалось до 07:30. Згодом у центрі було чутно стрілянину близького бою.

Уже о 08:30 за 100 м від нас ми побачили російську важку військову техніку, — розповідає кінолог.

На допомогу десятьом прикордонникам, які стояли біля містечка, прийшов підрозділ Айдар із 40 осіб. Проте перевага була на боці ворога і в кількості людей, і в техніці.

— Зав’язався бій, почалась перестрілка зі стрілецькою зброєю. Але ми б, напевно, не витягнули цього наступу, якби не збройні сили 79-ї бригади.

Вони під’їхали десь за десять хвилин з початку бою і вже великокаліберною зброєю почали давати відсіч. Завдяки цьому ми отримали невеликий коридор, яким змогли відступити на другу лінію, — каже Павло.

Пошуки Делі

Проте відступати довелося без своєї собаки. Делі залишилась на іншому кінці міста, куди вже зайшли окупанти.

— Наші всі вольєри були на відділі прикордонної служби Щастя. Я фізично туди вже не міг дістатись, щоб забрати свою собаку, тому попросив хлопців, щоб хоча б випустили її, бо забрати таку велику собаку було неможливо. Звідти люди виходили пішки, це був такий хаос, — ділиться чоловік.

Через інтенсивні обстріли зв’язку в місті не було. Наступного дня після відступу Павлові вдалось додзвонитись до сусідки, яка залишилася в Щасті. Чоловік попросив її знайти його Делю.

— Свідки, які там залишились, розказали, що туди, звідки я виходив, прийшла моя собака і там добу прочекала мене під хвірткою. Потім я попросив цивільних розшукати й забрати мою собаку до себе.

Мені відписали, що Делю забрали, все нормально. З того часу, 28 лютого 2022 року, уже зв’язку з ними немає, — зізнається кінолог.

Наступ росіян на Луганщину

Павло каже, ще 17 лютого після першого обстрілу КПВВ, на якому були цивільні, зрозумів, що буде велике вторгнення. Але таких масштабів не уявляв ніхто.

— Воно якось наче причувалось, але щоб настільки масштабно, такого ніхто не чекав. Вони там зі Щастям за три години зробили те саме, що за всю війну зробили з Черніговом, з Харковом.

Дуже багато будинків постраждало, дуже багато приватного сектору пошкоджено, — ділиться Павло.

Перше вторгнення прикордонники разом з військовими ЗСУ відбили, та вже за чотири години росіяни посунули повномасштабно. Зупинити цей наступ, каже Павло, було практично неможливо, адже окупанти нагнали дуже багато важкої техніки. Відступати також доводилось непросто.

Ми виходили дуже тяжко: і пішки, і на машинах, нас постійно супроводжував Град. Десь кілометрів 20 від Щастя ми то їхали, то йшли під обстрілами постійними, — пригадує кінолог.

Згодом Павла з колегами направили на посилення підрозділів ЗСУ до Старобільська. Там, каже, було багато прикордонників, тероборона, чимало місцевих допомагали харчуванням та водою.  

— Ми провели там ніч. На території старої будівлі спали на холодному бетоні, полягали всі так один біля одного. О 04:30 почався великокаліберний обстріл, і стримати там техніку російську теж не було змоги — там понад 100 одиниць техніки тяжкої було.

Вони брали місто в кільце. У нас була одна дорога через міст, і ми вийшли нею — була команда відступати, — розповідає Павло.

Згодом його з колегами направили до Дніпра на перегрупування. А з 1 березня групи прикордонників розкинули та приєднали до збройних сил різних бригад. Загін Павла працював під Сєвєродонецьком, Лисичанськом та Кремінною.

Читати на тему

Війна — це тонкість та наука. Історія Героя України Кирила Вереса про роботу на передовій та амбітні плани

Командир легендарного К2 підрозділу 54-ї ОМБР Кирило Верес розповів, чому він воює та що очікує після перемоги.

Бойове поранення

15 квітня біля села Ямполівка неподалік Кремінної Павло отримав поранення. Російські війська стояли тоді за 1,5 км від позицій українських військових.

Того дня під вечір військові помітили російський безпілотник Орлан, який кружляв над ними. Збити його не вдавалось, бо летів занадто високо.

Коли апарат засік позиції українських військових, почалися артилерійські обстріли, а згодом прилетіли безпілотники камікадзе.

— Я з побратимом стояв спиною до озера, а нам з бліндажа почали кричати, що на нас щось летить. Не знаю, чи то паніка, чи якийсь ступор, ми просто вдвох розвернулись до цього літального апарату і відкрили вогонь.

Десь 15-й постріл я влучив у крило, і він перевернувся, здетонував буквально за 5 м від нас. Вибуховою хвилею мене відкинуло до бліндажа, і я втратив свідомість.

Коли мене привели до тями, йшла кров з вуха, мені стало погано й мене евакуювали, — пригадує Павло.

Його спершу направили до шпиталю у Часів Яр, потім перевезли до Дніпра, а згодом — до Києва. Чоловік отримав контузію і травму спини, де від удару була велика гематома.

2,5 місяця тривало лікування і реабілітація. Павлу довелося відновлювати й нервову систему.

У мене почалися втрати свідомості, дзвін у вухах, був великий тиск 200 на 100, нудота. Мені досі важко спати. Зараз чекаю на повторне обстеження, — ділиться Павло.

На відновлення здоров’я чоловіку знадобилось більше ніж півроку. Найбільша його мрія сьогодні — повернути свою собаку.

— Це перша моя собака, і мені дуже тяжко. Але я маю надію, що ми повернемось туди, щоб її забрати. Як мінімум, забрати свого члена сім’ї, можна так сказати. Поки до іншої собаки я не готовий, — каже кінолог.

На передовій поряд із захисниками часто можна побачити домашніх улюбленців. Зазвичай це тварини, яких не змогли забрати господарі під час евакуації. 

Читай, як бойовий собака Камбуз допомагає українським бійцям на передовій.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.