Годували ледве не відходами: історія прикордонниці, яка пережила оборону Маріуполя та російський полон

Вона заступила на зміну 23 лютого. Прикордонниця Аліна Паніна навіть не здогадувалась, що вже наступного ранку її Маріуполь почнуть обстрілювати російські окупанти, а сама вона приєднається українських сил оборони.

Вони нас обстрілювали авіацією накривали Азовсталь, Азовмаш, практично весь Маріуполь.

Саме на заводах намагались закріпитись оборонці. Першими бій прийняли захисники на Азовмаші. Серед них була і Аліна. Тож дівчина не з розповідей знає, що таке перестрілка і як це — бачити свого ворога, потенційного вбивцю, в обличчя.

Пізніше прикордонниці разом зі своїми підлеглими — двома собаками, які допомагали їй боронити кордон до початку повномасшатбної війни — довелось перейти на Азовсталь. Разом із нею був і її чоловік — теж військовослужбовець, який боронив місто.

Понад місяць мужні захисники тримали оборону Маріуполя. Наче в пеклі побували. Та сили були нерівними. Закінчувалися боєприпаси, техніку знищили окупанти. Ворог дедалі більше брав українців в облогу. Та головним завданням було — вижити. 

Ми вийшли в полон щоб зберегти життя людям, — говорить прикордонниця про наказ зберегти особовий склад та вийти в полон.

Від вщент зруйнованої, але вільної Азовсталі її відділяли кілька кілометрів, які довелось пройти на шляху до полону, де й минули чотири з половиною місяці жаху.

Перші дні неволі Аліна провела в Оленівці. Навіть зараз їй дуже тяжко все згадувати. Говорить тільки, що сиділа в камері три на чотири метри, а годували полонених ледве не відходами.

Читати на тему

Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

“Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.

На період перебування прикордонниці в колонії припав і момент, коли росіяни вчинили теракт, у якому загинуло понад півсотні наших полонених захисників.

Та на цьому поневіряння прикордонниці не закінчилися. Спочатку її разом з іншими бранцями перевезли у в’язницю Воронезької області, а ще через тиждень — у Таганрог, де Аліна пробула дві доби.

Каже, вони були найпекельніші. А тоді посадили у військовий камаз і знову кудись везли. Про те, що на обмін — жінка не знала до останнього. 

Хто плакав, хто цілував землю, хто просто сміявся. Йшли та співали гімн України, а їхні військові стояли опустивши очі, навіть не дивилися на нас, їм навіть було соромно.

Тоді 17-го жовтня з полону звільнили 108 українських жінок, серед яких була й Аліна.

Її рідні й гадки не мали, що нарешті побачать свою донечку. Адже весь цей час не мали спокою — Аліна лише двічі змогла вийти на зв’язок з батьками. А коли зустріли її з полону, то ледве впізнали. 

Це був просто скелет обтягнутий шкірою. І очі — такі глибокі. Це був просто жах, — говорить мама Оксана Паніна.

Наразі Аліна вже пройшла курс реабілітації і повернулась до роботи. Служить у Волинському прикордонному загоні в одному з пунктів пропуску — разом із собакою Челсі, яку подарували друзі.

Дівчина потроху забуває про місяці у полоні. Навіть почала тренувати свою чотирилапу помічницю виявляти заборонені речовини, які можуть перевозити через кордон.

Та прикордонниця точно знає, що єдине, чого б їй хотілося побачити на кордоні — це свого чоловіка, який і досі знаходиться у неволі. А поки Аліна чекає та впевнено продовжує наближати перемогу України своєю службою.

Ми продовжуємо знайомити тебе з українками на фронті. Вони як знищують ворога, так і рятують життя нашим військовим. Читай історію медикині Роксі, яка рятує життя на Сході.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!