Ми продовжуємо знайомити тебе з українками на фронті. Вони як знищують ворога, так і рятують життя нашим військовим. Ірині лише 22 роки. Вона — медикиня добровольчого батальйону Госпітальєри на псевдо Роксі.
Дівчина родом з Обухівщини, має медичну освіту, але до повномасштабного вторгнення мріяла відкрити свій салон. Її історію розповіли у проекті Землячки.
Ірина зізнається, що до останнього не могла повірити, що розпочалася повномасштабна війна. Тому 24 лютого, як зазвичай, почала збиратися на роботу. Але потім все стало серйозніше, й дівчина почала ходити на чергування медиком до місцевої ТрО.
Пізніше Ірина пройшла вишкіл у Госпітальєрів і приєдналася до батальйону. Вона каже, що до цього мала безтурботне мирне життя, у якому були подорожі, вечірки та плани. Роксі любить комфорт, але на фронті все змінюється.
— Щойно моя нога ступає на землі Донбасу, все змінюється. Мені все одно, як виглядає душ, аби вода гаряча була. А якщо холодна — то й вона згодиться, аби лиш помитися. Від серветок у мене страшенні висипи, — ділиться вона.
Так само ставиться й до спального місця. Може спати навіть на підлозі. Зараз вона перебуває там, де не можна розтопити буржуйку, а світло дають вкрай рідко. Тож доводиться одягатися як цибулина. Але навіть у таких умовах створює собі затишок. Вона завжди возить з собою улюблену іграшку, подушку, плед та прапор.
Роксі розповідає історію, яка їй запам’яталася на фронті. Це було в серпні, коли поїхали забирати загиблого бійця.
— Приїжджаємо на точку евакуації, де я дізнаюсь, що хлопець лише вчора повернувся з дому, лише на днях одружився… Далі відкриваю чорний мішок, а він… Лежить у вишиванці.
Ще пам’ятаю, його документи лежали в кишені, трохи порвані, а дитячий малюнок — обережно загорнутий у два файлики. Досі болить… — розповіла Ірина.
Медикиня запевняє: її завдання зараз — рятувати життя. Щоразу, коли треба кудись їхати, дівчина боїться, що загине. Проте все одно їде.
— Росія — ворог. Я знала це ще задовго до 24 лютого. Нам випав шанс перемогти цього ворога. Здолати його — найбільша мотивація бути тут, — наголошує вона.
Ірина пишається усіма своїми посестрами та подумки обіймає кожну. А після перемоги насамперед хоче поїхати на могили до побратимів та сказати: “Спіть спокійно, ми змогли…”
Українські лікарі не бояться проводити операції та рятувати життя навіть під потужними обстрілами. Раніше ми розповідали історії незламних миколаївських лікарів.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!