Щоденний терор на території України триває вже понад 9 місяців. Офіційні дані про кількість загиблих є засекреченими на час війни, але зрозуміло, що мова йде про десятки тисяч українців. Багато з них були не тільки громадянами, але і батьками.
Ми хочемо познайомити вас із тими, чиї батьки були найсміливішими з українців. Хтось із них був військовослужбовцем, який захищав кожного з нас і наше спільне незалежне майбутнє, а хтось був цивільним, який постраждав через безглузду агресію та смертельні ракетні удари.
Ми розповімо вам історії дітей українських героїв, у яких Росія забрала найрідніших людей.
Мама 6-річної Насті з Маріуполя:
Ми жили щасливо у своєму рідному Маріуполі. Я, чоловік, дві наші дочки й собака. Багато часу проводили разом, любили гуляти на свіжому повітрі. Обожнювали разом ходити на рибалку, полювання, походи.
Діти захоплювалися танцями. У старшої Насті гарно виходило танцювати, у неї були чудові тренери зі спортивних бальних танців і в майбутньому вона хотіла пов’язати своє життя саме з танцями.
Чоловік вже кілька років був військовим. Коли в нього були відрядження, ми намагалися приїхати туди, де він. Але після 24 лютого нашому звичайному життю настав кінець. Чоловік виконував свій професійний обов’язок, а я з дітьми потрапила в укриття.
Там нам довелося пережити багато. Ми сиділи там з жахом від вибухів, у холоді, спали на картоні, збирали сніг і зливали воду з батарей, щоб мати хоч якусь воду.
Їли немиту картоплю, а бували дні, що доводилося їсти її сирою, оскільки під постійними обстрілами неможливо було вийти приготувати їжу на багатті у дворі. Від антисанітарії діти хворіли, а самостійно я не могла їм допомогти.
Завдяки одному волонтеру нам вдалося вирватися з цього пекла. Перший раз я побачила, як маленькі діти 5-6 років моляться всю дорогу вголос. У перші тижні, після виїзду з окупації, діти не могли наїстися.
Коли ми вибралися, стали дзвонити нашому татові, але так і не додзвонилися…
Все сподівалися, що ось-ось він передзвонить, але ні. Пізніше нам повідомили його побратими, що він загинув. Татко підірвався на міні. Згодом отримав орден за мужність. Посмертно.
Ми втратили все: нашу кохану, рідну людину, наш будинок, друзів, щастя.
Ми намагаємося жити далі й збираємо по осколках залишки свого життя.
8-річна Софія з Києва:
Що можна сказати про нашу сім’ю? Звичайна, дружня, справжня, щаслива українська сім’я — тато, мама, дві доньки й рудий пес.
Наше життя було звичайним, як і в будь-якій іншій сім’ї — зі своїми злетами та падіннями, щасливими моментами та сварками, яскравими подіями й буденною роботою. Ми навчалися, працювали, мріяли, будували, відпочивали, мали плани.
Тато керував відділом тех.підтримки, мама – медсестра. Старша сестра – студентка університету, я – школярка, а пес був псом.
А далі було 24 лютого 2022 року… Тато в перший же день відвіз нас у безпечне місце, а сам повернувся до Києва і пішов добровольцем у військкомат та з перших днів захищав нас і країну.
Ці місяці були довгими, складними, болісними, в очікуванні, коли тато повернеться додому.
За ці п’ять місяців тато приїздив додому декілька разів, і ми хоч ненадовго, але знову ставали тою щасливою сім’єю.
В середині липня мамі подзвонили з невідомого номеру, і повідомили, що наш тато загинув, виконуючи бойове завдання. Він боровся за усіх нас.
Зараз ми звичайна, дружня, справжня українська сім’я — тато, мама, дві доньки й рудий пес, адже тато все одно поруч з нами. Він наш янгол-охоронець.”
Благодійна платформа dobro.ua разом з фондом Діти героїв прагнуть здійснити мрії діточок загиблих українських героїв перед Новим роком.
Благодійними вже дізналися про мрії малечі, залишилося лише зібрати кошти на придбання найбажаніших подарунків для дітей. Їхні батьки захищали нас, подякуймо дітям, які втратили найближчих.
Долучитися до проекту можна тут: https://dobro.ua/project/socarnewyear/.
Нагадаємо, Росія примусово депортувала тисячі українських дітей. Раніше ми розповідали, як діяти, якщо примусово депортували дитину.
Долучайся до нашого Telegram-каналу, де ми публікуємо лише найважливіше.