Потрапляєш в зону чужої трагедії, і вона стає твоєю… Історії людей, які фотографують прощання з військовими

Робота фотографів під час війни — надважлива. Вони фіксують нашу історію та документують російські злочини. Ми не замислюємося, якою складною може бути ця робота як у фізичному, так і в моральному плані.

Три фотографи, які знімають похорони українських військових, розповіли про свою роботу для The Village Україна. Усі вони зазначають, що це важливо, адже ми мусимо зберігати історію та пам’ять про кожного бійця. Адже найстрашніше, коли війна перетворюється просто на статистику.

Катерині Москалюк 40 років, вона — журналістка й фотографиня-фрилансерка зі Львова. Співпрацювала з різними виданнями та мала свої виставки в Україні, США, Великій Британії, Японії, Вірменії, на Кіпрі. До 24 лютого вона ніколи не фотографувала похорони.

Івану Станіславському 36 років, він — фотожурналіст із Маріуполя. Раніше був спортивним фотографом та знімав для футбольного клубу Маріуполь. До 24 лютого не мав досвіду з фотографування похоронів.

Фотографині-репортажистці та волонтерці з Києва Ользі Сошенко 41 рік. Уже сім років вона займається професійною фотозйомкою. До 24 лютого фотографувала похорони лише раз на прохання подруги. Це було прощання з її загиблою дитиною.

Не можна морально підготуватися до фотографування похорону

24 лютого Катерина була вдома. Коли прокинулася, побачила повідомлення, що доньці скасували заняття в школі. Спершу жінка зраділа, а потім побачила у Facebook, що почалася повномасштабна війна.

Уже наступного дня взяла до рук камеру та пішла фотографувати. Це стало її порятунком. Спершу вона знімала, як працювали волонтери на львівському вокзалі, а потім — у тимчасових притулках для переселенців.

Катерина Москалюк

Оскільки багато людей сприймають інформацію через картинки, мені було дуже важливо донести до світу те, що бачила, — наголошує жінка.

Вона до останнього не хотіла фотографувати похорони, не була готова наводити камеру на чуже горе. Але в середині квітня це сталося вперше.

Тоді приїхав її колега з Туреччини й попросив допомогти фотографувати в гарнізонному храмі у Львові. 21 квітня було прощання з Дмитром Сидоруком. Він був військовослужбовцем 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила та спортивним тренером національної збірної Ігор Нескорених.

Похорон Дмитра Сидорука. Авторка фото — Катерина Москалюк

Катерина зазначає, що не можна морально підготуватися до фотографування першого похорону. 

Я розуміла, що будуть емоції. І також розуміла, що саме через ці емоції можна буде достукатися й до інших людей, які живуть в інших країнах.

Розповісти їм, що в нас гинуть люди, у них залишаються батьки й діти, — стверджує Москалюк.

За її словами, моментом, що запам’ятовується найбільше, є передача прапора рідним загиблих.

— У той момент вони стають самотні-самотні. У їхніх очах німе запитання: “У мене є прапор, але немає людини, як мені жити далі?” — ділиться фотографиня.

Потрапляєш в зону чужої трагедії, і вона стає твоєю

Іван Станіславський під час повномасштабного вторгнення був у Маріуполі. Разом з родиною кілька тижнів переховувався в підвалі сусіднього будинку, адже його житло згоріло через обстріли.

Нарешті 15 березня він з родиною зміг виїхати з оточеного міста. Дорога до Запоріжжя тривала 26 годин. Тоді у чоловіка довго не було зв’язку. Він не знав, чи є “зелені коридори”. А наприкінці березня Іван з родиною вже зміг переїхати у Львів.  

Іван Станіславський

Першим похороном, що фотографував Іван, було прощання з 38-річним Ігорем Федорчиком — військовослужбовцем 80-ї десантно-штурмової бригади. Чоловік загинув під час бою біля урвища Шилова балка на Херсонщині.

— Кожен погляд на фотографію людини, яка загинула, викликає мурашки. Дуже важкі спогади. Хочеш цього чи ні — однаково потрапляєш у зону чужої трагедії. І ця трагедія якоюсь мірою стає твоєю, — каже фотограф.

Похорон Ігора Федорчика. Автор фото — Іван Станіславський

Знала, що буде важко

22 лютого Ольга Сошенко фотографувала мітинг під посольством Росії в Києві. Після нього опублікувала фото, де усміхнена донька Руслана Боровика тримає український прапор із підписами військових ЗСУ. Тоді жінка підписала зображення “Все буде Україна!”

Дочка Руслана Боровика з прапором. Авторка фото — Ольга Сошенко

Вона до останнього не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Вже 24 лютого з вікна своєї квартири на 25-му поверсі вона бачила “прильоти” та роботу систем ППО. 25 лютого вивезла родину на Захід України.

Ольга займалася волонтерством. Їздила до Словаччини, закуповувала одяг і спорядження до військових, везла до Києва й поверталася назад.

Ольга Сошенко

У Київ повернулася на початку травня. Тоді її попросили сфотографувати похорон військового. Ним виявився Руслан Боровик.

— Морально до зйомок похорону я не готувалася, хоча знала, що буде важко. Я знала Руслана кілька років, ми багато разів перетиналися на зйомках. Знайомі попросили знайти його фото і потім поставили його на хрест.

А прапор, який 22 лютого на моїй світлині тримала в руках дочка Руслана, потім на кладовищі поклали йому на труну, — згадує Ольга.

Читати на тему

Ніколи не хотів виглядати жертвою: історія перших фотографій Дмитра “Ореста” Козацького після полону

А сьогодні можна просто подивитись Оресту в очі. Вони багато чого бачили, кажуть фотографи Костянтин і Влада Ліберови.

На похороні фотограф має бути непомітним

Знімання похорону може бути складним з етичного боку. Серед таких фотографів є свої неписані правила. 

Якщо я розумію, що можу отримати гарний кадр, але водночас треба вилізти перед родичами, звісно, я не фотографую, — наголошує Іван.

Ольга Сошенко розповідає, що їй у пригоді стає телеоб’єктив. Так вона може робити гарні кадри й не заважати рідним. 

— На похоронах людям не до фотографа. І коли він раптово вигулькує десь серед церемонії, його всі бачать, і він всім заважає — це вкрай непрофесійно, — каже Сошенко.

Похорон Юрія Брухаля. Авторка фото — Катерина Москалюк

А Катерина Москалюк згадує про один випадок, коли у Львові під час фотографування прощання з військовим, виникли непорозуміння з іноземними журналістами. Ті намагалися отримати гарний кадр і ледве не лізли в труну.

— Це виглядало максимально дико й незрозуміло. Але потім узгодили певний протокол. Місце в храмі, де перебуває родина, загородили ланцюжками, — пригадує фотографиня.

Як фотографи справляються з емоціями

Іван стверджує, що універсального рецепта, як відновитися після зйомки, немає. Катерина каже, що лишає емоції “на потім”, а під час роботи збирається і фотографує. Проте завжди потрібна розрядка.

— У мене це йде напливами, треба час — можливо, день, можливо, кілька, коли я просто сиджу вдома, дивлюся в стінку та плачу. Дуже важливо мати змогу виговоритися, — зауважує вона.

Приховати емоції Ользі допомагає камера. Під час похорону їх складно стримати, тому ховає сльози за фотоапаратом.

Похорон Руслана Боровика. Авторка фото — Ольга Сошенко

Емоції іноді стримати неможливо, особливо коли дивишся на маму чи дружину загиблого. Але я однаково продовжую працювати. Бо це — історія людини, і її треба зберігати, — каже вона.

Іван погоджується, що у його роботі головне — зберегти пам’ять про людину, навіть якщо її героїчний учинок потім зведеться до кількох стандартних фраз чи біографічної довідки. 

— Ми повинні розповідати історії цих героїв, адже тоді рідні та близькі знатимуть, що про їхніх загиблих синів і доньок пам’ятають. Пам’ять — це головне, — каже Катерина Москалюк.

Українські фотографи знімають війну без прикрас у найгарячіших точках, щоб показати світу, який біль ми переживаємо. Раніше ми розповідали історію Костянтина та Влади Ліберових про фотографію під час бойових дій.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!