Без даху над головою, але з вірою в серці: історії бездомних, які роблять усе можливе для перемоги

Вони ночують у підземках, підвалах та де доведеться. Їжі вистачає всього на день, а іноді її немає взагалі. Ні, це не історія людей з тимчасово окупованих територій. Це типове життя бездомних людей. Таке, яким воно було і до 24 лютого.

На жаль, вони звикли до того, що хтось може раптово почати бити або ж застосувати проти них газовий балончик. Такий собі самозахист від досить беззахисних людей, яким не пощастило опинитись без даху над головою.

Тепер же мільйони українців замість власних домівок можуть споглядати лише суцільні руїни. Більшість із нас часто ночують на підлозі у холодних сховищах та підвалах. Теж не з власної волі, як і усі бездомні раніше.

І поки ми вивчаємо гіркі уроки нової історії, яка пишеться українською кров’ю, залишається лише сподіватися, що з часом під мирним небом ми станемо більш чуйними до ближнього та продовжимо допомагати одне одному.

А як же зараз живуть люди без домівок, яким і раніше було, м’яко кажучи, несолодко? Як і всі інші українці — роблять усе можливе, щоб наблизити спільну перемогу.

Спочатку їх складно було взагалі знайти, неначе зникли зі столиці. Пункт видачі обідів для бездомних теж не працював, але коли вдалося відкритись, вони прийшли.

Багатьом була потрібна допомога, але коли їх попросили за змоги принести хто що знайде, то сталося справжнє диво. Люди, які нічого не мали, і раніше намагалися допомагати одне одному. Тепер же вони стали одним із найкращих прикладів для всіх нас.

Вони приносили різні продукти, щоб можна було наготувати обіди на всіх, хто цього потребує. А коли з’явилась нагода, почали волонтерити.

Ірина, наприклад, намагається допомагати чим може. То через знайомого знаходила продукти, а потім приносила їх у хостел, де й готувала обіди для інших.

Раніше вона підробляла продажем іграшок у парку. Тому коли стало зрозуміло, що з дітьми навряд чи хтось ходитиме тепер на повільні прогулянки, то віднесла усе, що мала, до дитячої кімнати на вокзалі.

Тоді було чутно їх плач та крики, але коли вони побачили, як гарно світяться іграшки, то трохи заспокоїлись.

Вони були такі щасливі їх отримали, мені було це дуже приємно.

Деякі люди без постійного місця проживання спробували піти в тероборону. Багатьом спочатку відмовляли, оскільки у них просто не було документів.

Проте згодом усе-таки почали залучати до роботи. Наприклад, Дмитро виявився чудовим зварювальником, оскільки колись працював на СТО.

Читати на тему

Режим “усе для перемоги”: історія одного автосервісу, який став волонтерським пунктом

Це історія Олександра Федченка, який перетворив свій автосервіс на волонтерський центр.

Як він опинився на вулиці, й досі загадка, але історія, як він знову знайшов дім та роботу, залишиться навіки. Тепер він працює безупину, від незвички навіть очі надвечір починають боліти.

Проте про нього тепер дбають, у теробороні і медичну допомогу надають, і ліками необхідними забезпечують.

А ось 30-річний Віталій, попри усе бажання стати до оборони своєї країни, не пройшов за станом здоров’я. Він інвалід другої групи після того, як на одній із робіт охоронці скинули його зі сходів.

Змалечку жив в інтернаті, а після досягнення повноліття просто не встиг подати документи на отримання квартири. Через що доводилось і на вокзалі жити, і на дитячих майданчиках ночувати.

Однак це не зробило його менш людяним. Тепер, живучи в хостелі, попри всі ночі на вулиці та дні без їжі, він готує для інших киян. У гості заходила навіть тероборона.

Уже нічого не боюсь і вірю, що Україна переможе, а я після війни відновлюватиму країну, — говорить хлопець.

Нагадаємо, раніше ми розповідали, як живуть українці за кордоном під час війни та чим їм допомагають у різних країнах світу.