Мусимо потім бути гідними пам’яті тих, хто загинув: історія воєнної кореспондентки про людей війни

З кореспондентки дитячої газети до журналістки, яка розповідає світу про війну. Ще з підліткового віку Анастасія Федченко бачила своє майбутнє лише у служінні правді.

А згодом вже ділилась з усією країною історіями людей війни — тих, хто робив та продовжує робити нашу перемогу можливою. Про це вона розповіла для онлайн-журналу Українки.

Вперше Анастасія поїхала на фронт у 2016 році. Донеччина та люди, які її захищають (ті, хто не був народжений для війни), стояли там, обороняючи всю країну від ворожої навали.

Це такі ж люди, як ми — зі своїми мріями, планами, драмами і радостями, проте одночасно вони ціною цих мрій, свого здоров’я, щастя або життя роблять надзвичайне — захищають мою країну.

Дізнатись про мотивацію та побачити міць українських захисників на власні очі Анастасії довелось ще не раз. Сама дівчина вже не пригадає, скільки їй доводилось їздити на передову, але каже: не думає, що насправді багато.

Та кожен раз, коли доводилось ночувати у бліндажі, бути під обстрілами, стояти на морозі та носити бронежилет, додавав розуміння картини, як живуть наші захисники.

Доводилося ночувати у бліндажі, бути під обстрілами, чути розповіді про загиблих, але це не глибоке занурення у зону бойових дій. Втім, і такого досить, щоб зрозуміти, як нашим військовим складно.

І попри це, вони вражали своєю стійкістю, винахідливістю та почуттям гумору. Воїни не забувають обладнувати свій побут так, щоб це було комфортно.

А також проявляти любов — до нескінченних котів та собак, які так нагадують про дім та мирне життя.

Вражає на війні те, як люди швидко сходяться, як ти з ними швидко сходишся. Бо там кожна зустріч може стати останньою.

Кожен захисник має свій оберіг, який допомагає на полі бою. У когось це щасливий випадок, а у декого — “янгол охоронець”. Однак кожен з цих воїнів для всіх українців і сам, як найкращий оберіг від злих сил.

Анастасія досі пригадує, як 2017 року на Світлодарській дузі після приємного спілкування з українськими військовими, вечері з найсмачніших (за версією дівчини) у світі дерунів, стався вибух.

Читати на тему

Мою машину прицільно обстрілювали з мінометів — було “вражаюче”: історія бойової медикині на псевдо Вася

“Не раз було таке, що мою машину прицільно обстрілювали з мінометів. Було “вражаюче””, — ділиться спогадами Вася.

Воєнна кореспондентка лише й пам’ятає одну секунду: картинка, де вона стоїть, змінилась на повне пилюки приміщення. Вона — на підлозі обличчям, а зверху військовий прикриває її своїм тілом.

Я зрозуміла, що з цими людьми на фронті нам немає чого боятися. Вони прикривають нас собою у прямому сенсі слова.

Так і зустрічала героїв своєї книги Вони перемогли, яка вийшла друком цього літа. Звісно, що дати випуску підкоригувала повномасштабна війна. Однак додала нових фарб.

Разом із болем та незліченною кількістю проплаканих ночей, у наші життя прийшло розуміння єдності та сили свого народу.

У майбутнє я хочу взяти нас зразка цієї війни.

Анастасія не може не захоплюватись тим, як українці допомагають одне одному, як наші захисники не лише борються, але й перемагають переважаючі сили ворога. Крім того, українські воїни не забувають про людяність та залишаються шляхетними, добрими та щирими.

Горда жити з ними в один час. Колись я буду розповідати дітям, онукам про цих людей, а не про якихось героїв міфів та легенд.

Дівчина мріє після перемоги випити Артемівського ігристого у Бахмуті, плакати від щастя та обіймати усіх людей, які будуть поряд. А ще — написати книгу про тих, хто зробив цю перемогу можливою.

Ми мусимо потім бути гідними пам’яті тих, хто загинув. Ми мусимо бути гідними і тих, хто вцілів.

У серпні вийшла друком книга Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими та невидимими. Авторка цієї книги Анастасія Федченко відверто та без прикрас пише про війну.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!