Ми йшли пішки по мінному полю під прицілами: історія Вадима, який вибирався з Бучі

Минуло уже кілька місяців відтоді, як російські війська розтерзали Бучу та покинули її землю спаленою, зруйнованою, вбитою. Ми чули багато розповідей про ті жахливі події, які тепер мають назву Бучанська різанина. 

Іще одна історія — про хлопця зі Бучі, який ледве вибрався з окупованого міста. Його звати Вадим, йому 20, і він втратив батька ще 3 березня. 

Хлопець згадує ті події беземоційно, зрідка вдаючись до деталей. Розповідає: всі до останнього вірили, що війна омине їх повз і ніхто не постраждає. 

Батько

Його батька — монтажника на військовому заводі імені Антонова Олексія Євдокименка, якому було 42 роки, вбили у Бучі 3 березня. Хлопець каже: сім’я знає, що він мертвий, але вони й досі не можуть поховати тіло.

Батько ховався від обстрілів у гаражах, які неподалік будинку. 3 березня він пішов по дрова й не повернувся.

За свідченнями очевидців, його та ще трьох чоловіків викрали росіяни. Пізніше було знайде тіла — закатовані, спалені, без очей, з розрізаним животом. 

Тіло довго не могли знайти, а згодом виявилося, що його забрали на експертизу. 

Насправді було б гірше, якби тіло так і лежало десь обабіч доріг чи біля гаражів: здичавілі собаки, що ще донедавна спали на диванах, їли сухий корм та звалися домашніми, зараз доїдали тіла мертвих бучан. Місцеві жителі зізнаються, що є випадки, коли собаки нападають і на живих.

Facebook

Вадим разом із бабусею та мамою після початку обстрілів одразу спускалися до підвалу. Їхній будинок поблизу центру міста спочатку здавався фортецею: з часом бабуся почала задихатися через пил і сирість у підвалі, тож було вирішено перечікувати обстріли у коридорі власної квартири на шостому поверсі. 

Допомагав людям та військовим України

Вадим одразу почав допомагати волонтерам: розносити їжу тим, хто не міг її дістати самотужки, готував на вогнищі посеред двору із сусідкою. Готували, доки повз них проїжджали російські танки.

Спочатку військові були нормальні. Коли зупинили мене по дорозі додому із пакетами їжі, то порадили бути обережнішим. А мою сусідку відпустили тому, що вона сама москвичка — своя для них. Вона ж домовилася з ними, щоб нас не розстріляли.

А погрози смертю були постійно: просто за те, що людина йшла, здавалася їм підозрілою. Багато містян розповідали, що всі у місті швидко зрозуміли правила поведінки в окупованій Бучі.

Ідеш вулицею, побачив військових — треба зупинитися, щоб вони бачили руки. Не бігти, не повертатися спиною. Люди адаптувалися, передавали інформацію навіть без зв’язку.

— Дехто пиячив. Літній мешканець Бучі, напившись, кричав солдатам “Слава Україні!” Його не вбили, але сильно покалічили — зламали носа, ногу проткнули багнетом.

Вадима погрожували убити чотири рази. За період окупації відбулося кілька ротацій, і кожен новий підрозділ, що приходив сюди був ще гіршим, ніж попередній. 

Facebook

На очах бабусі Вадима росіяни вбили пенсіонера, який просто готував їжу у дворі. Сама вона ледве встигла сховатися, аби не вбили і її. 

Вадим робив ще один героїчний вчинок: фільмував викрадення мирних жителів росіянами та надсилав їх до СБУ.

Дізнавшись, що хтось стежить за їхніми злочинами та повідомляє про них українській стороні, росіяни розпочали рейд по квартирах. Мародерили, виносили телевізори, побутову техніку, килими, чоловічий одяг.

Порятунок під прицілами снайперів

Найбільше цивільних убили на вулиці Яблонська, де росіяни влаштували в одному із будинків штаб, в’язницю і тортурну — туди звозили затриманих, там їх катували та вбивали.

Тіла ховали у братських могилах на церковному полі. Частина загиблих так і залишалася у розстріляних машинах чи при дорогах.

Facebook

Після того, як у будинок хлопця та його сім’ї потрапив снаряд, вони вирішили тікати та рятуватися. 8 березня Вадим із мамою поїхали з Бучі.

— Місто було заміноване, скрізь снайпери: на деревах, на дахах, у вікнах, — каже він. — Ми йшли пішки мінним полем під прицілами.

Вони виїхали до Мукачева.

Бабуся залишилася вдома — людей похилого віку рідше чіпали. У квартирі не було ні вікон, ні рам. Якось у неї вистрілив снайпер, але потрапив по рештках скла. Уламком бабусю поранило в ногу. Слід від кулі залишився на стелі.

Після деокупації хлопець повернувся в Бучу, аби допомагати відновити життя на цій території. Він шукає зниклих родичів тих чи інших людей, допомагає з оформленням документів на компенсацію при втраті майна, займається гуманітарною допомогою. 

Читати на тему

Врятувався з Маріуполя й отримав ресторан у подарунок. Зворушлива історія взаємодопомоги українців

Це історія 23-річного ресторатора з Маріуполя Микити Леуцького, якому подарували бізнес в евакуації в Дніпрі.

Вони постануть перед судом

У Вадима залишилася знайомі у Росії. Хлопець зізнається: вони й досі не вірять в те, що творила їхня армія. 

— У моєї знайомої з Росії чоловік та син — військові. Я подзвонив і спитав: Що це ваші у нас творять?

Вона сказала, що звірств і мирних розстрілів насправді не було, що це брехня, що нас прийшли звільняти, що ми артисти, зображуємо.

Вадим сподівається, що всі ті, хто катував, вбивав, мародерив, крав, гвалтував, знущався з українського народу будуть покарані та постануть перед судом.

Раніше ми розповідали тобі історію жінки, яка тікала з-під Херсонщини. Вона пережила багато страху: коли вибиралася із пекла по мінному полю, над головою стріляли. 

Головне фото: Черта

А ще у Вікон є свій Telegram — підпишись, аби не пропустити найцікавіше!