Був у списках “не для обміну”: історія Пілігрима, який надихає на боротьбу

У реабілітаційному кабінеті однієї з провідних клінік США український військовий Артем Комісарчук робить свої перші кроки. Ступає дуже обережно, адже тільки опановує користування новим біонічним протезом.

Довгоочікувану поїздку до Америки Артему організував український благодійний фонд Майбутнє для України, аби здійснити мрію воїна — знову ходити. І ось бажане стає максимально реальним.

Руками, що тремтять, він тримається за спеціальні бруси, але за мить кроки стають усе впевненішими, і Артем починає навіть підтанцьовувати.

Але щоб зрозуміти, хто такий Пілігрим, нам слід розпочати історію українського героя від початку його власної боротьби.

Шлях військового

Початок для Артема був у 2014, коли після подій Євромайдану Росія анексувала Крим. Артем побачив, як росіяни захоплюють військову частину, в якій він проходив строкову службу, і зрозумів — мусить гнати цю нечисть з української землі!

Пішов до військкомату і після розподілу став артилеристом 51-ї окремої механізованої бригади. У 26 років Пілігрим уже був командиром гармати.

У серпні 2014 року нас вивели на ротацію. Ми дуже зраділи, бо жили завжди в польових умовах, жодного разу не вдавалося знайти якусь покинуту хату. Викопали яму, хто де впав — там і спав.

— Але по факту, це була передислокація в Донецьку область, щоб залучити нас разом із піхотою для прямих зіткнень. На той час на Донеччину вже зайшли регулярні російські війська, — пригадує чоловік.

Полон

23 серпня підрозділ Артема був на позиціях під Іловайськом, коли їх накрили з Ураганів. Вони намагалися евакуюватися під щільним вогнем, але тоді вийти вдалося не багатьом — деякі воїни загинули, але більшість опинилися в оточенні окупантів.

Бойова машина десанту та шість екіпажів у темно-зеленій формі з білими пов’язками. Я з такими ще тоді не зустрічався. Вони швидко наблизилися та взяли мене на приціл.

— Я зрозумів, що тікати немає сенсу. До мене підійшов військовий без розпізнавальних знаків, з вигляду ніби калмик, вузькоокий, наказав зняти броню, потім ножем розрізав мою футболку та зав’язав нею мені очі. Потім кілька разів вдарили по голові прикладом і почали допитувати, — каже Артем.

Тоді на Донеччину вже зайшла 76 ДШД, більше відома як Псковська десантна дивізія. Артема взяли у полон і окупанти були певні, що він, як артилерист, має знати всі українські позиції.

Жодних координат я насправді в очі не бачив. На бойові завдання нас вивозили в поле і ми орієнтувалися по деревах. Я нічого не міг відповісти й за це постійно отримував по голові прикладом.

Далі Артема віддали до лап бойовиків у так званій ДНР. Тоді й почалося пекло. Бранця катували, не давали спати по кілька діб і жорстоко били за українську мову. Як згадує захисник, на розстріл його водили шість разів. Якось Артема знову наказали стратити.

“Офіцерів — у Донецьк, а цих солдатів десь за териконами розстріляйте”, — наказували російські військові бойовикам.

Утім, щось у планах окупантів змінилося, і всіх бранців відвезли до Донецька. Але тортури на цьому не припинилися. І зрештою захисник не витримав катувань і погодився записати відеозвернення, в якому він зізнається в злочинах, які насправді скоїла російська армія на окупованих територіях. Згодом ці кадри транслювали на пропагандистських телеканалах.

Тим часом Артем знав, що обміни між українською та російською сторонами відбуваються. Але окупанти склали чорний список “не для обміну”. Туди входили артилеристи, танкісти, снайпери та спецпризначенці — усі ті, що потрапили в оточення під Іловайськом.

Каже, серед усього пережитого жаху, найбільше запам’яталося, як його та інших бранців возили до Донецького аеропорту діставати тіла загиблих з-під завалів.

Згодом Артем та ще один його побратим залишилися єдиними, хто потрапили в полон під час боїв під Іловайськом. Військові працювали на громадських роботах, довелося налагоджувати контакт з місцевими у ДНР, які іноді давали їм телефон, щоб подзвонити додому рідним.

Там працювало багато жінок, усі примусово стали військовими, бо хто кіпішував — одразу на розстріл.

За понад рік полону Артема намагалися обміняти 26 разів і встигли засудити заочно у Росії до 20 років тюрми.

Ми жили в постійному страху. Я просто чекав моменту, коли нас вб’ють і побої нарешті закінчаться.

Але у вересні 2015 сталося диво — його разом із побратимом таки обміняли на шістьох полонених росіян.

Читати на тему

”Поможи мені вмерти”: що пройшов український партизан та військовий в окупації 

Читай історію героя проекту ДНК. Свої: як його вдалося повернути на підконтрольну Україні територію.

Повернення на службу

За понад рік російського полону в Артема добряче похитнулося здоров’я, і ветеран отримав другу групу інвалідності. Згодом чоловік одружився і в нього народилася донечка. Маленька Яна була справжнім промінчиком світла, але росіяни почали повномасштабне вторгнення й Артем вирішив — мусить знову йти у бій.

Після пережитого в Донецьку, я не хотів, щоб моя дитина бачила війну, щоб батьки мої не ховалися в підвалах і не боялися, що туди прийдуть росіяни та кинуть гранату. Крім того, мати бойовий досвід та сидіти в тилу — це, на мою думку, ницо.

Ідучи вже вдруге на війну, Артем обрав собі символічний позивний — Пілігрим — той, хто проходить свій паломницький шлях, щоб надихнути інших. Військовий у складі 105-ї окремої бригади ТРО ЗСУ брав участь у боях за Харківщину та Донеччину.

14 жовтня він разом із побратимами вийшли на завдання — потрібно було утримати територію, яку намагалися захопити окупанти. Найближча ворожа позиція була за якихось сотню метрів.

— Коли ми зайняли об’єкт — я побачив розтяжку. Відразу подав сигнал групі зупинитися та вивчити місцевість. Але один з моїх бійців випадково наступив на протипіхотну міну й підірвався. Я кинувся накладати йому турнікет, але раптово пролунав ще один вибух, — каже Артем.

Я встиг подумати, що це кінець, подумки попрощався з дружиною, з донькою, і втратив свідомість.

Поранення та ампутація

До тями Артем прийшов вже у Харківському шпиталі, хоча лікарі шансів на життя не давали. Військовий провів майже тиждень у штучній комі, у нього тріснув череп, було травмоване око, а один з уламків ворожого залізяччя застряг біля серця.

Найбільше медиків непокоїла складна травма стегна. Але Артем боровся. Це були півтора року лежачи, лікування в Україні та Польщі та понад 130 надскладних операцій. Утім кістки пораненої ноги пожирала рідкісна інфекція, яка не піддавалася лікуванню.

— Лікарі сказали, що я буду лікуватися роками, і вони можливо зможуть залікувати ураження, викликані інфекцією, і я можливо стану на ноги, але гарантій ніхто не давав.

І до того ж будь-який інший вірус може спровокувати рецидив старої інфекції. Єдиний вихід — ампутація лівої ноги та протез.

Протезування

Вони з дружиною погодилися на ампутацію. Після цього розпочався виснажливий процес пошуку можливих варіантів протезування. У Артема складний випадок — висока ампутація. Українські фахівці говорили, що протезувати військового вдома буде складно й дуже дорого, тому родина Артема почала готуватися: відкрили збір і навіть встигли назбирати від небайдужих певну суму коштів.

Я випадково побачив у соціальних мережах Олександра Чайку (ред. – український військовий, який через травму на війні втратив ногу), він з такою легкістю рухався і танцював.

Олександра Чайку абсолютно безоплатно запротезував благодійний фонд Future for Ukraine (Майбутнє для України) в одній із найкращих клінік США.

Артем надихнувся його досвідом і тепер теж перебуває на лікуванні в центрі протезування та ортезування Medical Center Orthotics & Prosthetics (MCOP). Усі витрати: дорога, проживання та протезування взяв на себе благодійний фонд. Уже наприкінці грудня Пілігрим повернеться додому з новим протезом.

Нині головне для військового — це забути про милиці та крісло колісне, і самотужки повести до дитячого садка маленьку донечку Яну. За понад два роки лікування найскладнішими були перші півтора, коли Артем не бачився з дитиною, вони спілкувалися лише по відеозв’язку, і захисник боявся, що малеча взагалі не впізнає його при зустрічі.

Тому, після повернення додому, військовий хоче надолужити втрачений час із донькою, а ще мріє допомагати сім’ям військових. Зібрані ж на протезування гроші Артем з дружиною хочуть витратити на реабілітацію, допомогу ЗСУ, а ще відкриття реабілітаційного центру на Тернопільщині, бо сім’я не з чуток знає, що після травми, повернувшись до цивільного життя, українські захисники опиняються на ще одному полі бою — за здоров’я та повноцінне життя.

Раніше ми розповідали про Сіда, який вісім годин пролежав з кулею в голові.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.