Свою роботу анестезіолог-реаніматолог Юрій Мінчук порівнює з польотом літака. Чоловік упевнений, що найважливіше “злетіти та сісти”, а також мати сучасне обладнання.
Проте після 24 лютого з’явились нові правила гри за життя, а ще один компонент на полі медичного бою виявився найважливішим — відвага.
Це мав бути його вихідний, але ранкові вибухи російських снарядів внесли корективи у графік лікарських чергувань. Він буденно одягнувся та пішов на роботу після дзвінка.
Був дзвінок з роботи: треба їхати в сторону Жашкова, забрати важку дитину. Там обстріли й всі бояться, — ділиться Юрій спогадами.
Тож у складі неонатологічної бригади чоловік відправився на свій перший виїзд під час повномасштабної війни. Потрібно було забрати у лікарню недоношене немовля.
Мати була тільки після операції, тож батько дитини мав залишитись з нею. А малюк, який мав розлади дихання, поїхав у лікарню разом із Юрієм.
Ми забрали немовля на кисневій підтримці в реанімобіль. І так у боксі привезли дитину до нас у відділення.
Рідна для Юрія друга обласна дитяча лікарня у Білій Церкві стала прихистком для чималої кількості дітей з різним рівнем складності захворювань. Особливо маленьких пацієнтів побільшало, звісно, після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України.
Перші тижні були пронизані постійними виїздами, операціями та ночівлями у приміщенні лікарні. Та думок виїхати не було, попри розуміння, що окупація може прийти дуже швидко — звуки вибухів та обстрілів наближались кожного дня. Очікування нових пацієнтів та відчуття власної відповідальності перемагало страх.
Я знав, що моє місце тут. Як би не було страшно.
Кажуть, забути про те, що зараз йде війна, складно. Та коли починалась чергова операція, яка вимагала максимальної концентрації уваги на хворому, то всі вибухи, обстріли та сирени відходили у фоновий режим. На першому плані завжди була маленька людина, яка веде боротьбу за власне життя.
Єдине, що могло тривожити Юрія, так це думка, чи вистачить ресурсів на всіх. Чи не стикнеться він з тими ж питаннями, що й медики на передовій?
Найстрашніше, з чим нині доводиться стикатися лікарям у найгарячіших точках, це вибирати. Вибирати, кому допомогти, а кому — вже ні, бо у тебе просто немає вдосталь медикаментів.
Однак йому раз по раз вдавалось врятувати чергове життя, поки українські захисники відганяли російських окупантів від столиці та області. Поки тривали запеклі бої, медики намагались максимально убезпечити пацієнтів, обладнавши бомбосховище та коридори для пацієнтів.
Нові реалії диктували не лише нові правила, але й власні відчуття та думки. Юлій ділиться, що тільки під час повномасштабної війни усвідомив свою силу та зрозумів, що її потрібно нарощувати.
— Коли навчався у школі, думав: “Хто на нас може напасти? Час воєн залишився у підручниках з історії”.
Взагалі вірив, що люди — це не просто homo sapiens, а homo humanus — добрі! Помилявся.
Лікар додає, що так само працює ця логіка і з українськими областями та містами. Кожен населений пункт має знати, в чому його міць та усіма силами нарощувати її, щоб наша країна ставала потужнішою.
Новина про невиліковну хворобу шокує людину та її родичів. Вони часто впадають у відчай і не знають, що робити. Особливо ускладнюється ситуація, коли навколо починає все вибухати від ворожих снарядів. Читай історію лікарки паліативної медицини про роботу та війну.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Дмитро Неволін / Факти ICTV.Здоров`я