Він був воїном, який не залишав побратимів у біді, і водночас турботливим батьком, для якого родина завжди стояла на першому місці. Діти досі пам’ятають його сміх та обійми, а побратими — відвагу та готовність ризикувати власним життям заради інших.
З 2014 року Сергій добровільно став на захист України й відтоді постійно перебував на передовій. У лютому 2022-го, напередодні повномасштабного вторгнення, він мав залишити Донбас. Та доля розпорядилася інакше: Сергій разом із побратимами залишився боронити місто, відмовившись від відпочинку заради захисту країни.
Після відступу російських військ на початку квітня, Сергій знову повернувся на Донбас. Під час виконання одного з бойових завдань його підрозділ потрапив у засідку. Він тримав оборону до останнього патрона, але живим, на жаль, не повернувся.
Для родини втрата стала болем, який неможливо описати словами. Тепер маленька донечка росте з фотографіями тата й обіймає їх, а старший син бере з нього приклад мужності.
Як склалася доля родини та хто простягнув їм руку допомоги — розповідає Світлана, дружина полеглого героя.
“Родина завжди була для нього найбільшою цінністю”
Мій чоловік був людиною твердих принципів, патріотом і передусім сім’янином. Він також не був одним із тих, хто приходить додому й одразу лягає на диван. Якщо сину потрібна допомога з уроками, сідав поруч і пояснював усе без жодних прохань.
Мій чоловік без вагань піклувався навіть про немовля: змінював нашій донечці підгузки, годував, грався з нею. У липні 2024 року, коли я опинилася в лікарні, а Катрусі було лише дев’ять місяців, він узяв на себе всю турботу про дітей.
Фото з особистого архіву родини
Скоро Катрусі два роки й вона все знає про тата. У нас по всій квартирі його фотографії. Вона показує пальчиком на них і каже “тато”, обіймає фото. І саме в ці миті я особливо гостро відчуваю біль від того, що діти втратили найкращого у світі батька.
“Він ніколи не залишав поранених побратимів“
У 2014 році мій чоловік добровільно став на захист України, вступивши до підрозділу Чернігів-1. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не чекав мобілізації. Сам зібрав хлопців і сказав: “Ходімо”.
Він постійно вдосконалював свої знання та навички: у 2017 році закінчив снайперську школу з відзнакою. Але він був не лише снайпером, а й розвідником, сапером, фахівцем із РЕБу.
Його позивний “Матрос” знали на багатьох напрямках, адже він завжди був готовий допомогти побратимам. Навіть в умовах, коли медики не могли прорватися під щільним обстрілом, він особисто евакуйовував поранених. Хоч це і не входило до його обов’язків, та інакше він не міг.
Фото з особистого архіву родини
“Коли мене раптово огорнув холод, я одразу все зрозуміла”
Пам’ятаю, як він повернувся з важкого завдання, виснажений до краю, і сказав: “Свєта, це вже зовсім інша війна. Ти просто не встигаєш виконати свою роботу. Навіть я ледве витягнув ноги“.
Але минуло всього два дні й він знову вирушив на позиції. Лише кинув: “Якщо ми не втримаємо цю ділянку — далі буде тільки гірше“.
У день його ротації я мила вікно й раптом відчула пронизливий холод від голови до п’ят. Написала його командиру, просила перевірити, бо серце підказувало: трапилося лихо.
Фото з особистого архіву родини
“Він потрапив у пастку, але відважно тримався до кінця”
Мій чоловік розумів усе до дрібниць і знав як діяти в будь-якій ситуації. Але війна — це завжди ризик. І є речі, від яких не врятує жоден досвід.
Наступного дня після його ротації я мала їхати оформлювати документи. Коли я відкривала двері під’їзду, то побачила маму його побратима. Вона просто стояла. Мовчки. Я одразу все зрозуміла.
Як з’ясувалося потім, його підрозділ потрапив у засідку під час виконання завдання. Мій чоловік помітив, як до них наближаються дві машини з ворожими десантниками. Але під час прямого бою з’явилася третя машина, яка зайшла з тилу. Так вони потрапили в кільце. Хоч цілковитої правди про те, що трапилося, ми вже не дізнаємося, та я певна: він тримав оборону до останнього патрона.
Фото з особистого архіву родини
“Тепер інші люди творять добро руками нашого тата”
Після втрати я була ніби у прірві. Тоді одна жінка написала мені в соціальних мережах і порадила звернутися до БФ Діти Героїв. Після приєднання до Фонду нам призначили сімейного помічника — людину, яка вивчала наші потреби й від якої я вперше відчула справжню підтримку.
Якось я поділилася із сімейним помічником, що дитині потрібен велобіг. І вже за тиждень він приїхав разом із пакунком цукерок. Ніби дрібниця, але для мене це мало величезне значення. Бо якби був тато, він би так зробив. А тепер це зробили інші люди його руками. І я щиро відчуваю, що саме він посилає тих, хто нам допомагає.
Фото з особистого архіву родини
Поступово я почала повертатися до життя. У чатах я побачила, як інші мами займаються хендмейдом, і теж вирішила спробувати. Це стало для мене способом не зійти з розуму від безсонних ночей і смутку. І в цьому теж є заслуга Фонду, адже саме за його сприяння я знайшла сили почати робити щось своїми руками.
“Ми, живі, повинні гідно нести слово про наших полеглих героїв”
Після втрати я зрозуміла: ті з нас, хто залишився живим, не повинні мовчати. Ми маємо говорити про своїх рідних з повагою, щоб їхній подвиг був почутий. Усе, що я розповідаю, — про мого чоловіка й таких, як він. Про тих, хто дав нам можливість жити, бачити світло і просто спокійно дихати.
І тепер наше завдання — пам’ятати й жити так, щоби бути гідними їхньої жертви. Нещодавно на Чернігівщині відкрили меморіальну дошку на честь Сергія, як символ пам’яті та вдячності за його героїчні подвиги.
Фото з особистого архіву родини
Мій чоловік завжди повторював: “Я воюю не за землю. Я воюю, щоб у дітей було майбутнє. Бо на чужій землі майбутнього не буде“. Тож ми маємо залишатися сильними. Адже герої віддали життя за нас. І ми повинні нести їхні імена із честю — для історії, для наших дітей, для України.
Також читай історію комбата Гектора, який відважно керував евакуацією на порозі смерті.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!