Історія, яка вразила продюсера HBO! Харків’янка Ірина збиралася до Швеції, а врятувала шістьох людей з Маріуполя

Уяви початок війни: навколо паніка, ти збираєшся виїжджати до Швеції, аж раптом телефонує хороший друг та просить з’їздити в Маріуполь — врятувати його дружину, яку він вважав загиблою, ти береш і їдеш в саме пекло…

Звучить просто як сценарій для серіалу. Проте для б’юті-майстрині з Харкова Ірини Рассадіної ця історія стала реальною, вона розповіла її Ірині Скосар та виданню Sestry.eu.

Втратила саму себе…

Як і багато таких історій, ця також розпочалася 24 лютого о 5-й ранку, коли стало зрозуміло, що почалося вторгнення.

Ірина розповідає, що колишній досвід в автоспорті завжди давав їй розуміння, що в екстремальних умовах мозок працює надзвичайно ефективно та кришталево чисто. Тепер же — повна розгубленість, хаос і туман, який розвіявся вже набагато пізніше, на шляху до Маріуполя…

Доти ж Ірина шукала шляхів як виїхати з рідного Харкова. Це було непросто, адже жінці з 17-річним сином і великою собакою в евакуації відмовляли. Тоді на допомогу на власному авто вирушив її бойфренд Джіммі — із самої Швеції.

Проте на кордоні з’ясувалось, що чоловік забув вдома свій паспорт, тож в’їхати в Україну було неможливо. Ірина попросила Джіммі передати слухавку прикордонниці й, здавалося б, безнадійно, благала про допомогу. А тоді в Харкові почався артобстріл, діти у бомбосховищі, де перебувала Ірина, почали кричати й прикордонниця почула це у слухавку…

І Джіммі сказав Ірині:

Не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні.

Потім вони зустрілися у Дніпрі. Ірині з сином і собакою вдалося виїхати туди автобусом, в якому замість 25 людей було 60.

Коли їхала — відчувала себе зрадницею, не могла собі пробачити, що я два тижні просиділа в укритті й не робила нічого. Людина проїхала такий шлях зі Швеції заради порятунку, а я, активістка по життю, просто застрягла сама в собі.

Тож, коли Ірині подзвонив друг і попросив врятувати з Маріуполя його дружину Юлю, яку він вже вважав загиблою — склався пазл, говорить жінка: — “якщо відмовлю, назавжди втрачу себе, тому поїхала без вагань”.

Волонтери знайшли автівку і просто “золоте” на той момент паливо, ще й з запасом. Забили повний салон речами для людей з Маріуполя, і на самісіньке дно заховали бензин та їжу. Адже росіяни це все відбирали. 

Читати на тему

Треба було встигати подихати в перервах між обстрілами. Як Тьотя Суп годувала 50 маріупольців під Азовсталлю

Історія жінки, яка під час бомбардувань Маріуполя годувала дорослих та дітей під Азовсталлю.

… і знайшла

Вночі перед дорогою Ірина довго не могла заснути і все думала: — “що я тут роблю”. Проте ці думки пішли разом із ніччю. Жінка вирушила в Маріуполь у колоні інших відчайдушних волонтерів.

В цей момент я себе собі повернула — нарешті я така, якою є насправді! Жодної секунди більше не мала сумніву, що вчиняю правильно.

— Просто так вийшло, що це був запит із Маріуполя. Якби це були Суми чи Буча, чи ще десь, я б туди точно поїхала.

Перед поїздкою до Ірини підходили люди та прохали вивезти рідних із пекла Маріуполя.

Ірина на шляху до Маріуполя

Вперед — в окуповану зону темряви

Дорога була спотворена вибухами, вкрита скалками автомобільних вікон, просто посеред шляхів стояли десятки розстріляних цивільних автомобілів, розкидані речі та валізи.

Здалеку здавалося, що скрізь лежать якісь безформні мішки, але згодом Ірина усвідомила страшну правду — це були тіла людей.

В одному місці на шляху зіткнулися з невідомими людьми у болотній формі та зі зброєю. Вони копирсалися в автомобілях, в одному навіть зірвали обшивку, всіх чоловіків змусили роздягнутись до білизни, щоб перевірити наявність татуювань, і у всіх рилися в телефонах, щоб знайти компрометуючу інформацію.

Тоді частину колони затримали, а інша, разом з Іриною, продовжила шлях до Бердянська, де і заночували.

Фото з телефону Ірини, на шляху до Маріуполя

Наступне зіткнення сталося вже на Мангуші. Росіяни зупинили і почали “віджимати” машину. Ірина пригадує, що почала плакати та імпровізувати, розповідаючи, що везе дитячі речі для людей у розбомбленому драмтеатрі, і хоче забрати звідси сестру з дітьми. Каже, тоді на виїзді забирали машини у всіх, хто не пред’являв документів на авто. І окупанти Ірину відпустили, зі словами:

Все одно у тебе іншого шляху назад немає…

Проте Ірина знайшла шлях.

Але спочатку був Маріуполь, де не було зв’язку і лише по офлайн-картам можна було зорієнтуватися, де який поворот на ту чи іншу вулицю. Деякі квартали ще були не повністю зруйновані, а десь вже каменя на камені не залишилось, і скрізь висіли обірвані дроти, невідомо чи під напругою. Так, дуже повільно, 20-30 км/год і доїхала до першого пункту призначення — місця, де перебувала Юля.

Щоб її знайти, довелося просто довго і голосно кричати, тоді Юля вийшла на зустріч. В той момент почався обстріл, і зовсім поруч прилетів Град. Проте машину не потрощило, і жінки поїхали шукати інших людей, яких мали врятувати. Але не знайшли…

Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене понад рік.

Аби не їхати напівпорожніми, забрали з собою ще кількох людей. І рушили на виїзд з міста, повз море. На останньому блокпості пощастило — там не чіпали навіть чоловіків.

Читати на тему

Я заздрила тим, хто помер ще на Азовсталі. Історія Герди, яка пройшла Маріуполь та російський полон

Марія Герда Чех: про полон, Маріуполь та повернення додому.

Всі в машині плакали

Спочатку їхали через посадки і поля, а потім дорога скінчилася. За машиною Ірини вже якийсь час їхала невідома автівка, яка раптом почала сигналити та блимати світлом. І ось тоді Ірина побачила попереду міни. Вони були не дуже ретельно закопані, тому і вдалося їх помітити.

Їхали повільно, зі швидкістю 7-10 км/год весь час обережно маневруючи між мінами.

А тоді дісталися великого перехрестя, де зрозуміли, що нарешті вирвалися з пекла. Коли доїхали до контрольованої Україною території й побачили наші прапори та воїнів — всі в машині не могли втримати сліз.

Життя у Швеції

Ірина каже, що змогла вийти з режиму максимальної зібраності лише згодом у Швеції. Поки проводила рятувальну операцію в Маріуполі — і думки не було про страх, а ось згодом наздогнав ПТСР, який доводиться пропрацьовувати із фахівцем.

Зараз жінка налагоджує життя. Зі шведським бойфрендом не склалося, проте вони залишилися друзями.

Фото з архіву Ірини

Минулого року Ірина відправила заявку на конкурс підприємців на кращу бізнес-ідею. І виграла стартовий капітал на реалізацію своєї задумки — відкриття студії перманентного макіяжу у шведському містечку Естерсунд.

Поки що на життя заробітку зі студії не вистачає, каже Ірина. Доводиться по 10 годин на день працювати у клінінговій компанії та прибирати квартири, а опісля — займатися улюбленою справою і розвивати свій бізнес. Упевнена, що через рік вдасться повністю облишити прибирання.

Стаття в місцевому виданні Естерсунда

Ірина стала місцевою знаменитістю. Популярне видання написало про неї статтю на два розвороти. А хтось зі знайомих розповів історію жінки продюсеру з американського телеканалу HBO, який задумав зафільмувати небезпечні пригоди у Маріуполі. Домовилися, що візьме за основу книгу, над якою зараз й працює Ірина.

Кожна історія цієї війни унікальна, раніше ми розповіли про воїна Азова, який одним з перших літав до Маріуполя.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!