Кожна українська родина має такі таємниці, з яких можна скласти детальну історію цілої України. Про кожен прихід нової влади, про репресії, про війни та просто про життя людей в різні століття. Саме тому вивчати історію власного роду важливо — аби розуміти, через що довелося пройти предкам та знати, як діяти нам сьогодні.
Світлана Кравченко — від прадіда-українця бахмутянка. Так вона сама пише у своєму Facebook.
Це найцінніше, що маю — пише в описі її профілю.
Ця жінка може розповісти про історію міста більше, аніж всі історичні книги, які в нас поки що є. Вона стала онукою засланого за “неблагонадійність” до ГУЛАГу чоловіка. І сотні сімейних таємниць почали відкриватися через десятки років.
Цю історію розповідають Громадське, ми також ділимося найцікавішими, на нашу думку, моментами з життя родини Світлани Кравченко.
Німецька навала у Бахмуті
Бабуся Таля та дідусь Володимир жили щасливо доти, доки чоловіка не вислали до ГУЛАГу у часи найбільших Сталінських репресій.
Із заслання свого чоловіка бабуся Таля забрала за допомогою хабаря. Він був хворим на туберкульоз, і це врятує їх та їхню хату від жахливої розправи німців над місцевими. Німці гидували заходити до хати через інфекцію, а у 1942 році близько трьох тисяч людей вони замурували живцем в алебастрових шахтах.
Трагедія 1942-го увійшла в історію під назвою Бахмутський Бабин Яр.
А ще її бабуся та дідусь того страшного дня врятували трьох єврейських хлопчаків від смерті. За кількадесят років з Ізраїлю уже внукам Талі та Володі прийшли грамота та подяка за врятовані єврейські життя.
Росії тут ніколи не було й не буде
Світлана цей будинок любила дужче від усього. Він продовжив її дитинство, а вона зберегла всі його деталі та сад біля входу. До весни 2022 року все тут залишалося таким же.
— Це найкращий будинок, який я бачила у своєму житті. І я дуже сподіваюся, що він залишиться, — каже жінка, якій торік улітку довелося виїхати. Вона поселилася в селі біля Дніпра.
У Бахмуті не те що небезпечно… ніхто не уявляє, що відбувається. 12 червня, на Трійцю, у мій будинок прилетіло. Пробило дах, посікло багато чого.
Жінка не питає у знайомих, які залишилися у місті, що там з її будинком. Бо ситуація змінюється кожних десять хвилин.
Вона пригадує рідне місто: там ніколи не було росіян. Люди здавна спілкувалися чистою та красивою українською мовою.
До війни Світлана Кравченко виготовляла оригінальні ляльки як народна майстриня. У селі області у 2016 році їй подарували просту повсякденну полотняну сорочку. Відтоді жінка займається відтворенням народного вбрання Донеччини.
Свою пристрасть вона розділила з однодумцями, які за ці роки створили 36 нарядів. Їх покази відбуваються по всій Україні: моделями були або дружини військових, або захисники Бахмута.
Жінка змогла вивезти 18 мішків з одягом, проте ніхто не встиг зберегти та забрати дерев’яні та керамічні вироби.
2014 – 2022
У перші дні російського вторгнення до України Світлана стала до лав громадського руху Бахмут Український. Вона ж розклеювала синьо-жовті листівки — бо рідний Бахмут це українська земля.
Вона пригадує, що більшість місцевої влади підтримала росіян, які прийшли встановлювати “свою владу” у місті. Віддали ключі від адмінбудівель та поліції.
Попри це, 80% таких проросійських людей — були завезеними провокаторами. Місцеві ж підтримували Україну та українських десантників, які тоді опинилися в облозі у місті. Їм вони через паркан перекидали харчі, одяг. Вийшли зі своєї військової частини вони тоді, коли місто звільнили — 6 липня.
З 2014 по 2022 рік Бахмут жив у статусі прифронтового міста. Активні проукраїнські бахмутяни годували військових, доглядали в шпиталі поранених, ремонтували армійські машини.
Після повномасштабного вторгнення місцеві організували ТрО та гуманітарний штаб. Залишалися доти, доки могли та всіляко підтримували ЗСУ.
Сама Світлана виїздити не хотіла — боялася зрадити власному місту. Та довелося, аби залишитися живою. Тепер вона винаймає хату в селі. До Дніпра переїхали всі її знайомі, однак через високі ціни люди почали шукати житло в інших населених пунктах.
Жінка каже, що стикнулася із нерозумінням з боку тих, хто під час війни нікуди не виїздив.
— На роботу за фахом не беруть, я вже відверто запитала, в чому річ? “Бо ви відразу поїдете додому”.
Так, поїду. Щойно ми переможемо, я відразу повернуся в Бахмут і поставлю намет, якщо ніде буде жити. Я постійно думаю про своє місто, бо там моє життя. Там 19 могил моїх предків, — каже Світлана.
ЗСУ щоденно працюють над тим, щоб кожен українець повернувся у свою рідну домівку та вільно дихав під тихим та спокійним небом. Яка ситуація в Бахмуті зараз — розповів військовий, який воює у місті.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!