Війна в Україні стане історичною у всіх значення цього слова. Коли ми говоримо про вирішальність цього російсько-українського поєдинку, то не перебільшуємо — бо боротьба за українську самобутність триває століттями.
А до книжок з історії України та й узагалі — посібників із ведення війни — увійдуть прізвища наших полководців, офіцерів, солдатів, які так уміло воюють із ворогом. Про одного такого харизматичного офіцера розповіла Армія.Inform.
Про Євгена Соловйова можна було чути ще у 2018: він тоді збирав поранених на Донеччині прямо з-під обстрілів ворога, і вже на той час мав наліт у майже тисячу годин. 14 жовтня Указом Президента Володимира Зеленського Євгена нагородили званням Героя України. І це не дивно, адже цей чоловік уже здійснив стільки відважних вчинків, що про них неможливо мовчати.
Стріляло все, що могло, й усім, що було
Своє 24 лютого офіцер пам’ятає найдужче: каже, що тоді вони дислокувалися у Херсонській області, тож спочатку виводили техніку з-під ударів росіян. Тієї доби він так і не спав, зізнається, але вдалося подрімати аж вночі 25 лютого.
Ми перекинули наші вертольоти, а вже буквально за годину після передислокації почали виконувати завдання з авіаційної підтримки наземних військ. Не було жодної паузи на “розкачку”. Прилетіли, заправились і вперед працювати!
Нашим військовим тоді допомагали самі херсонці, адже багато в кого там залишилися родичі, сім’я, друзі.
— Ми ледь не в режимі онлайн тоді створювали карту пересування російських військ. Там подзвонила тітка, кум, сусіди — і ми вже знаємо, де колони ворожої техніки й куди їдуть.
Євген розповідає, як йому зателефонувала тітка з Миколаєва та передала, що транзитом через їхнє село пройшла колона російських танків з літерою Z. Коли вертольоти вилетіли на “пошуки” окупантів, уже дзвонив хтось інший з інформацією, що ця ж колона уже по дорозі в інше село.
Ми розуміли, що коїться, а окупанти — ні, і це стало однією з найбільших наших переваг.
За словами Євгена, багато інформації тоді надходило саме від місцевих жителів, і така згуртованість людей дуже вразила нашого офіцера. А ще одним плюсом став дозвіл кожному командирові ухвалювати рішення самостійно, не витрачаючи час на погодження “згори”.
Чорнобаївка
— За перші тижні ворожі втрати на Херсонському напрямку були шаленими. Ми шукали місця їхньої дислокації, накривали з неба — вони справді не розуміли, що відбувається.
Пам’ятаю, як у перший день особисто стикнувся із росіянами метрів за 500, а вони дивились на мене із німим запитанням в очах: “Звідки тут вертоліт?” Навіть жодного опору не намагались чинити, просто сиділи і дивились.
А ще Євген ділиться: у перші дні війни наші офіцери та солдати не могли зрозуміти, чому росіяни йшли без прикриття, наче на параді. Щоразу наші військові думали, що ось-ось прилетить “відповідь”. І щоразу прилітали додому неушкодженими.
— Але я вірю, що щастить завжди сильнішому.
Долетіли до Маріуполя, але один вертоліт не повернувся…
— Коли командир поставив особисто мені завдання прорватися до Маріуполя, де все окуповане, я сказав, що не настільки сміливий чи дурний, щоб на це погодитися.
Саме тоді командувач і запитав мене: “Як гадаєш, скільки життів коштує одне твоє життя?” Коли я поставив собі це запитання, усе зрозумів. Ризик однозначно того вартий.
У Євгена таких польоти було два. Перший був невдалий для досягнення цілі: їх обстріляли, і військові повернулися. Але під час другого польоту вдалось доставити українцям в блокаді ліки, боєприпаси, навіть вивезли поранених. Але тоді один із вертольотів так і не повернувся додому.
Кожна підготовка була секретною та готувалася ретельно. Але на підготовку до другої операції було лише кілька годин, зізнається офіцер. А самою організацією займалося ГУР та командування української авіації.
— Усе було сплановано ідеально: мені казали, де краще повернути, де знизитися, а де — навпаки. Але для окупантів такі наші вильоти не були раптовими чи неочікуваними, і всі розуміли, чим це може закінчитися.
Коли ми йшли туди, бортовий комп’ютер показував, що до місця призначення півгодини. Я розумів, що мені, можливо, залишилось жити півгодини.
А водночас Євген визнає — той ризик був повністю виправданим. Він вивіз із Маріуполя понад 20 поранених. А зараз навіть з кількома із них продовжує спілкуватися.
Про свої вильоти до Маріуполя не казав нікому, навіть дружині. Режим секретності мав бути дотриманий суворо, як ніколи. І це на краще, зізнається Євген, бо під час польотів йому довелося пережити навіть влучання у вертоліт.
— На зворотному шляху з Маріуполя, за 6 км від міста, у двигун вертольота влучила ракета, але не здетонувала. Двигун відмовив, проте мені вдалося повернутись. Якби ракета здетонувала, я б згорів. Вертоліт, який летів позаду мене, збили. І в нас іще протягом доби були сподівання, що екіпаж зміг вижити.
Там загинув Дмитро Тимусь, командир екіпажу з Бродів. А з усього екіпажу вижила лише одна людина.
Зміїний — теж його робота
Десь за тиждень після повернення з Маріуполя хлопцям було поставлено завдання по острову Зміїний.
— Перша моя думка була: чому знову я? Але прекрасно розумів, що повинен це зробити. Ми втратили там екіпаж Мі-14, та нині острів Зміїний — наш, а переможців не судять!
Чесно кажучи, не раз бували ситуації, коли я не розумів сенсу в тому чи іншому конкретному завданні. Але коли наставав час і я бачив загальну картинку, одразу все ставало на свої місця.
Разом з тим Євген розповідає — багато його колег поверталися з-за кордону та розривали контракти на кілька тисяч доларів, аби бути в Україні та захищати її. Це були не лише молодь, а й старші чоловіки під 60 років.
Сам офіцер чекає повернення додому, у рідний Херсон.
— Бо там чекає мій диван. Мрію лягти там з дружиною та сином, обійняти кішку та нарешті відпочити.
Окупована Херсонщина також чекає повернення всіх українців. А от як українські фермери виживають під окупацією — читай у нашому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!