Життя за формулою: впливай, ліквідуй, будуй — історія капелана про службу та небезпечні ситуації

Капелани — ті, хто підтримують духовно і психологічно наших військових. Капелани-волонтери також привозять бійцям багато різної допомоги. Вони проходять з військовими цю війну й самі неодноразово могли втратити життя.

Ця історія про капелана-волонтера Вадима Гейко. Він почав займатися волонтерством та допомагати військовим ще з 2016 року. З початку повномасштабного вторгнення допомагав евакуйовувати людей і ледве не потрапив у полон в Бучі. Після того, як росіяни відійшли від Київщини, він почав їздити на Схід, став капеланом і понині допомагає військовим.

Він розповів, як він та його команда підтримують військових, за якою формулою зараз живе та про ситуації, коли життя було під загрозою.

Вірив, що буде повномасштабне вторгнення

Вадим до повномасштабного вторгнення займався бізнесом, має родину, трьох дітей, дружину. До розмов про повномасштабне вторгнення ставився дуже серйозно, навіть мав іти воювати, але у військкоматі його відправили додому, адже має трьох неповнолітніх дітей. 

— Ставився до ситуації серйозно, було зрозуміло, що росіяни готуються до нападу. Насамперед готував свою родину. Тоді не було платформи, щоб готувати щось для військових.

Після повномасштабного вторгнення вже було зрозуміло, що ми у війні, і було легше проводити збори. До цього це не мало сенсу, одиниці вірили у це, — ділиться він.

Про евакуацію людей з Бучі

— Коли почалася повномасштабна війна, 24 лютого зранку я вивіз свою родину, потім повернувся у своє місто і думав, що робити. Пішов до військкомату, там було багато людей та метушня, втратив багато часу і зрозумів, що треба самому щось робити, — говорить він.

Тоді Вадим почав евакуйовувати людей, вивозити дітей, жінок з-під Києва, висвітлював усе в Instagram, щоб люди могли побачити та звернутися по допомогу. 

— До мене також зверталися люди з окупованих Бучі та Ірпеня. Я спершу не брав ці запити, бо було страшно туди йти, але потім цих запитів ставало більше. Я проникав на окуповану територію, брав людей і виводив звідти, — веде далі чоловік.

Він згадує, що одного разу йому написали люди з Бучі, що їм потрібна допомога. Тоді він із людиною зі своєї команди поїхали в Ірпінь, взяли там автомобіль і на ньому приїхали в Бучу. Знайшли тих людей, вони теж мали авто, поверталися вже двома машинами.

— На дорогу тоді вийшли буряти. Я зупинився за 100 м від них, вийшов з машини, підняв руки й пішов до них на розмову. Коли я підходив, один хотів стріляти, але інший сказав зачекати, адже я без зброї.

Коли ми розмовляли, окупанти переконували мене: якщо я поїду далі, то нас застрелять сили ЗСУ, адже вони по всіх стріляють. Переконували, що маємо залишитися тут, але я не погоджувався. Тоді окупанти сказали, що беруть нас у полон. Але я наполягав на тому, щоб нас відпустили.

Вдалося їх вмовити, адже у нас в машині була дитина, яка потребувала допомоги. Напевно, нам тоді Бог допоміг, що вони передумали, бо я бачив, що вони готувалися нас забирати. Наостанок вони сказали, що нас точно застрелять. Але, звісно, у нас ніхто не стріляв, — ділиться історією капелан.

Про капеланство

Вадим розповідає, що став капеланом після того, як почав їздити на Схід після звільнення Київської області. Він каже, що капелани проходять таку саму підготовку, як і військові, адже мають розуміти військову справу. Якщо цього не буде, капелан не зможе служити бійцям та допомагати. 

У Вадима є команда, яка налічує близько 20 осіб. Адже напрямків на війні багато, і він хоче, щоб на кожному працювали капелани.

— Я хочу, щоб на кожному напрямку на війні працювали капелани, щоб у кожного батальйону були люди, які можуть приїхати, бійцям послужити і привезти якусь допомогу. 

Ми не приїжджаємо просто молитися за них. Якщо солдат голодний, у нього немає теплих берців, то як ти можеш розповідати йому про Бога? 

Треба спочатку вдягнути його, нагодувати, а потім говорити з ним. Який сенс, якщо ти хороший хлопець, у теплій формі, а перед тобою сидітиме голодний солдат, якому холодно. Це не служіння. 

Тому насамперед ми забезпечуємо хлопців тим, чого вони потребують: броня, дрони, автівки, амуніція, тепловізори. Коли хлопці забезпечені, ми надаємо духовну та психологічну допомогу. Проходимо з ними те, що вони проходять. Якщо треба, йдемо на нуль з ними і підтримуємо там, — говорить капелан.

Він каже, що військові — абсолютно різні, у кожного є свій поріг. Хтось може піти раз на бойовий вихід і сказати, що більше не піде. Хтось може тиждень тіла збирати по шматках на полі бою і залишитися нормальним. 

— Кожна ситуація — це історія людини, це її серце, і вони абсолютно різні. Але насамперед це травми хлопців, які перебувають там, і вони не розуміють, коли вони додому приїдуть. У них є дружини й діти, вони не бачать кінця, їх не змінюють. Це сильно деморалізує.

У них втрачається мотивація. Адже все, що людина робить, має якусь мету.

Будує дім, щоб потім в ньому жити, зустрічається з коханою людиною, щоб потім одружитися тощо. Тут хлопці воюють, бачать, що тил ослаб, люди не хочуть йти воювати і їх змінювати, це дуже сильно демотивує та пригнічує, — ділиться Вадим.

За його словами, головна задача — це вислухати людину. Адже коли людина тобі щось розкаже, вона вже заземлилася, їй вже легше. Коротко про роботу: бути поруч.

— Коли ми людину вислухали, пояснюємо, що до неї вступає Бог. Що Господь переживає з нею разом все, що відбувається. Хлопці вірять у Бога. Коли я людину дослухав, то кажу: “Тепер ми це все віддаємо Богу”. Ми молимося разом і віддаємо усе Богу.

Я хлопців закликаю вірити в Бога, молитися на позиціях і коли вони йдуть у бойовий вихід. Просити у Бога про захист. Я завжди прошу Бога про захист військових, — каже чоловік.

Зазначає, що спілкуються з військовими, як їм зручно. Деякі просять про сповідь, адже люди бачать жахливі речі. Наші солдати не вбивають людей, а знищують ворога, Вадим зазначає, що це треба їм теж пояснювати. 

Бувають зустрічі, коли перед капеланами стає цілий підрозділ, і вони моляться за нього перед бойовим виходом. Але здебільшого це камерні зустрічі по дві-три людини. Проводять богослужіння, привозять обереги, адже військові просять, та готують до хрещення.

— Один військовий вісім днів провів в оточені. Багато людей тоді вбили, окупанти кричали, що немає шансів. Людина вісім днів була в оточені, і коли повернулася, всі думали, що вона почне сильно пити, адже не могла тримати автомат, їй постійно ввижалися кадировці. Але коли ми з цим військовим поспілкувалися, пояснили, що Бог може зціляти, він не став пити та хоче прийняти хрещення. 

Ми не просто приїжджаємо, молимося і хрестимо людей. Ми проходимо з ними цю війну. Приїжджаємо регулярно, постійно щось привозимо, з цією людиною також регулярно працюватимемо, — акцентує капелан.

Читати на тему

Храм — це люди: військовий капелан Сергій Дмітрієв про роботу на фронті та власну місію

Офіцер служби військового капеланства командування Сил ТрО ЗСУ Сергій Дмитрієв розповів, що робить капелан на фронті.

Другий день народження

Свою діяльність Вадим висвітлював в Instagram. Йому писали люди й запитували, що потрібно, щоб він продовжував. Чоловік відповідав, що не вистачає транспорту. Тоді американці українського походження вислали гроші на мікроавтобус. На ньому почали евакуйовувати людей з Сєвєродонецька, Лисичанська, звідти, де на той час проходила лінія фронту. 

— У цей момент ми також почали допомагати військовим. Наша команда зібрала повністю завантажену машину військовим спорядженням, і ми везли це спорядження військовим і їхали забирати одну людину з міста Новотошківське на Луганщині.

Фронт тоді динамічно змінювався, і ми не мали інформації про дії ворога, про дії наших військ. Коли ми приїхали до того міста, то виявилося, що воно вже було взяте ворогом. Наші військові відходили, йшов, так би мовити, останній бій. Нас чомусь пропустили на блокпостах та не повідомили про це.

Ми заїхали не на нуль, а на мінус. Коли ворог побачив нашу машину, яка обклеєна червоними буквами “Евакуація”, кинув у нас таку міну, яка розірвалася і з неї вилетіло багато маленьких бомбочок. 

На одну з них ми наїхали переднім колесом, потім наїхали на другу, машина розірвалася. Нас в машині було двоє, у цьому моменті не піддалися паніці, а почали ховатися, щоб ворог нас не бачив. Я розумів, якщо ми підемо без документів, наші нам можуть не повірити. Я повернувся в машину, забрав сумку з документами. Ми були у споряджені, в бронежилетах, почали бігти. Ворог почав стріляти по нас, спершу з кулемета, а потім мінами. Бігли дорогою, бо поля були заміновані. Бігли, але сили закінчувалися. Тоді людина, яка була зі мною, заховалася за бетонну перешкоду й сказала, що більше не побіжить. Ми трішки перепочили, але я казав, що у нас є шанс вибратися й треба бігти. 

Ми знову побігли, коли ми доходили до наших, вони подумали, що це ворог, адже ми були у цивільному одязі. Кулеметник з БТРа почав вести по нас вогонь. Добре, що не влучив. У мого напарника знову почалася паніка, я сказав йому зібратися і ми побігли далі. У цей час їхав броньований автомобіль. Ми хотіли зупинити його, але він поїхав далі. Потім виявилося, що командир дав команду розвідці дізнатися, хто це біжить.

Їхала друга машина, ми розуміли, що це наша. Перекрили дорогу, машина зупинилася, ми не питаючи дозволу, відкрили двері й заховалися. Це були два наших військових, їхні автомати були ззаду і вони постійно поглядали, чи не беремо ми зброю. Ми просили відвезти нас до командування, бо підірвалися на міні.

У командному пункті до нас підійшов головний і сказав, що у нас другий день народження. Ми погодилися і сказали, що нам вдалося вибратися.

А він каже: “Ні, це через те, що я дав команду вас знищити, а хлопці не змогли цього зробити. Через це у вас другий день народження”. 

Читати на тему

В окупації заявив, що він — український капелан: історія священика Юрія Логази

Розповідаємо історію українського капелана про службу в окупації.

Де шукають допомогу

Команда Вадима використовує всі на сьогодні наявні інструменти: роблять збори, співпрацюють з фондами, громадськими організаціями, міжнародними партнерами. На момент розмови Вадим їхав в Німеччину, адже там було кілька фондів, які погодилися надати допомогу, треба було поїхати її забрати. У нього є право виїзду, адже він має трьох дітей.

— Використовуємо всі наявні важелі впливу, стукаємо в усі двері. Деякі бізнесмени, які мене бачать, вже просто тікають. Робимо все можливе. Моя квартира зараз виконує роль і складу, і штабу, і офісу. Моє життя зараз повністю присвячено цьому, — каже Вадим.

Формула: впливай ліквідуй, будуй

— Я живу зараз за принципом такої формули: впливай, ліквідуй, будуй. 

• Впливай — ми всі маємо впливати на цю війну, якщо цього не робити, то все закінчиться дуже швидко. Наша команда впливає на війну тим, чим може. Їздимо, привозимо допомогу, опікуємося духовним станом військових тощо. 
• Ліквідуй — ми маємо ліквідувати наслідки цієї війни. Маємо допомагати цивільним, які постраждали. Наша команда робить це таким чином, що створюємо волонтерські хаби в різних містах, завозимо туди допомогу, і місцеві волонтери поширюють її серед людей. Найбільше опікуємося сім’ями з дітьми, сиротами, напівсиротами, людьми з інвалідністю, людьми похилого віку тощо. Ліквідувати наслідки потрібно також для того, якщо людина робить щось добре у своєму ближньому, ця війна її не з’їсть. Закликаємо у соцмережах підтримувати людей навіть просто добрим словом, підтримкою, порадою тощо. 
• Будуй — попри війну, ми маємо будувати зараз своє майбутнє. Маємо мріяти, бачити майбутнє, щось робити для нього, інвестувати, будувати будинки, створювати бізнес, родини, відкривати церкви тощо. Це філософія мого життя зараз.

За словами капелана, військовим зараз не вистачає людей і зброї. Не вистачає снарядів, далекобійної артилерії, мін 120, танкових мін, засобів РЕБ, дронів, є лише один напрямок, де ми переважаємо у кількості FPV-дронів. Потреб дуже багато. Поки не можна сказати, що ми переважаємо ворога.

Про специфічні особливості роботи капеланів-волонтерів

Вадим каже, що закон про капеланів стосується штатних капеланів. 

— Обов’язки штатного капелана полягають у тому, що він закріпляється за якимось батальйоном та має звершувати свою діяльність. У батальйоні може бути від 600 людей. Одна людина на таку кількість людей не зможе дати професійно допомогу навіть на половину батальйону.

Йому також треба відновлюватися, черпати десь силу, щоб служити іншим людям. 

Тому армія зараз виїжджає на капеланах-волонтерах, таких як моя команда. Зараз ми беремо участь у створенні закону, де вже таким капеланам буде надано доступ до військовослужбовців офіційно. Тоді вже будемо працювати з людьми на рівні ЗСУ ефективніше. Ми дуже поважаємо тих капеланів.

Не вистачає підтримки держави, ми не просимо гроші, а просимо право. Часто нам доводиться володіти паролями, щоб проїхати на фронт, якими ми не маємо право володіти. Це не правильно, але це правда, я не можу про це не сказати. Хочеться, щоб це було урегульовано. Таких капеланів багато, держава не має їх ігнорувати, — зазначає чоловік.

Читати на тему

Найважче — відспівувати побратимів: військовий капелан про реалії війни

Історія військового капелана отця Володимира.

Що допомагає відновитися та що мотивує

— Мені допомагає віра. Я — вірянин, розумію, що я роблю і для чого. Друге — у мене є можливість повертатися додому. Десять днів я на фронті, потім тиждень в тилу, шукаю допомогу. Я можу приїхати додому, поспати у ліжку, де тебе миші не гризуть, сходити у нормальний душ. Це все допомагає балансувати та відновлюватися. Інколи допомагає зустріч з родиною, коли мені вдається до них потрапити. Це надихає та лікує, — говорить він.

А на питання щодо мотивації ділиться однієї історією, від якої все стає зрозуміло.

— Одного разу я приїхав до військового, ми з ними спілкувалися, їм потрібен був мотоцикл для аеророзвідки. Привезли їм багато різної допомоги, хлопці були задоволені, але в одного був смуток в очах. Я дуже обережно намагався розпитати, що трапилося. Відчув, що треба запитати за родину.

Він почав плакати й сказав, що його кинула дружина. З дев’ятирічним сином вона поїхала в Німеччину, змінила номери телефонів, а він заради них пішов воювати. Я подивився йому в очі і сказав, що я його не кину та пройду з ним цю війну. І його очі… Їх ніби на паузу хтось поставив.

Я не можу забути ці очі, цю обіцянку. Я бачив багато таких очей, я багатьом обіцяв бути з ними, — ділиться капелан.

Звернення до українців

Вадим говорить, що поділився з нами своєю формулою життя зараз. У ній перший пункт “впливати” — зараз ми всі маємо це робити.

— Зараз ця війна стоїть, як книга на полиці у кожному домі, яку не читали давно. Я хочу сказати усім людям, якщо ми не пустимо війну у свій дім, то вона нас знищить.

Ця війна має бути у центрі нашої кімнати. Маємо зранку вставати й бачити, що йде війна.

У мене вдома вся квартира заставлена ракетами, військовою атрибутикою. Мені все нагадує, що у нас йде війна. Ми маємо впливати на війну, кожна людина.

Я розумію, що багато людей втомилися, але війна має бути на видноті, вона не має бути десь схованою. Я навіть молоді кажу, ви можете ходити гуляти, ходити в кафе, але витратьте там не 500 грн, а 400 грн, а 100 грн скиньте на допомогу ЗСУ, — міркує чоловік.

Капелани надають сильну духовну підтримку нашим воїнам. Раніше ми розповідали історію капелана Юрія Потикуна про службу та обов’язки.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.